Розділ «Акваріум»

Як би сказати зрозуміліше... Загалом, ви бережіть того хлопця.

Розділ 8

1

Мене перевіряють. Мене все життя будуть перевіряти. Така робота. Мене перевіряють на врівноваженість, на кмітливість, на відданість. Перевіряють не мене одного. Всіх перевіряють. Кому посміхаєшся, кому не посміхаєшся, з ким п’єш, з ким спиш. А коли ні з ким — знову ж перевірка: а чому?

— Заходь.

— Товаришу полковник, старший лей...

— Сідай, — наказує він.

Він — це полковник Марчук, новий заступник Кравцова. У радянської військової розвідки немає власних знаків розрізнення. Кожен ходить у формі тих військ, з яких в розвідку прийшов. Я, наприклад, — танкіст. Кравцов — артилерист. У розвідувальному управлінні штабу округу у нас і піхота, і льотчики, і сапери, і хіміки. А полковник Марчук — медик. На малинових петлицях чаша золотиста та зміюка. Красива у медиків емблема. Не така, звичайно, як у нас, танкістів, однак все ж красива. В армії медичну емблему по-своєму розшифровують: хитрий як змій і випити не дурень.

Марчук дивиться на мене важким, давлячим поглядом. Гіпнотизер, чи що? Мені від цього погляду незатишно. Проте я його витримую. Тренування у мене на цей рахунок солідне. Кожен в частинах спеціального призначення на собаках тренується. Коли дивитися собаці в очі, то вона людського погляду не витримує. Людина може пса, який з ланцюга зірвався, поглядом зупинити. Правда, коли пес один, а не в зграї. Проти зграї потрібно ножем погляду допомагати. В очі одній псині дивишся, а ножичком під бочок їй, під бочок. І тоді на іншу починай дивитися.

— Ось що, Суворов. Ми тебе уважно розглядаємо. Добре ти працюєш і подобаєшся нам. Мозок у тебе ніби та електронна машина... неналагоджена. Та тебе налаштувати можна. Я в це вірю. Інакше б тебе тут не тримали. Пам’ять у тебе хороша. Здатність до аналізу розвинена досить. Смак у тебе відмінний. Дівчинку з групи контролю ти собі хорошу приглядів. Дзвінка дівчинка. Ми її знаємо. Вона до себе нікого не підпускала. Ач який! А начебто нічого в тобі примітного немає...

Я не червонію. Не інститутка. Я офіцер бойової. Та й шкіра у мене не та. Шкіра у мене азіатська і кров азіатська. Тому й не червонію. Фізіологія інша. Тільки ж як, чорти б їх забрали, вони про мою дівчинку дізналися?

— Як не сумно, Суворов, однак ми зобов’язані такі речі знати. Ми зобов’язані про тебе все знати. Така у нас робота. Вивчаючи тебе, ми робимо висновки, і в своїй більшості це позитивні висновки. Найбільше нам подобається швидкість, з якою ти звільняєшся від своїх недоліків. Ти майже не боїшся тепер висоти, закритих приміщень. Крові ти не боїшся, і це дуже важливо в нашій роботі. Тебе не лякає неминучість смерті. З собачками у тебе хороші стосунки. Муштрувати тебе, звичайно, в цьому питанні слід. А ось з жабами і зі зміями у тебе зовсім погано. Боїшся?

— Боюся, — зізнався я. — А ви як дізналися?

— Це не твоя проблема. Твоя проблема навчитися змій не боятися. Чого їх боятися? Бачиш, у мене зміюки навіть на петлицях сидять. А деякі люди змій їдять, і їдять з великим задоволенням. Та що там змій — навіть жаб!

— Китайці?

— Не тільки. Французи також.

— У голодний рік я, товаришу полковник, краще б людей їв...

— Вони не від голоду. Це делікатес. Не віриш?

Ну, звичайно ж, я цьому не вірю. Пропаганда. Мовляв, погане життя у Франції. Коли він наполягатиме, я, звичайно, погоджуся, що погано пролетаріату у Франції живеться. Та це тільки вголос. А про себе я залишуся при своїй думці, колишній. Життя у Франції сите, тому пролетаріат жаб не їсть. Проте не обдуриш Марчука. Сумнів в моїх очах він розгледів без труднощів.

— Іди сюди, — в кінозал кличе, де нам фільми секретні про супостата крутять.