Розділ одинадцятий, в якому тунель відроджується!

в якому тунель відроджується!

За столом під дубом на центральній площі Ведмедева сиділи Золтан Барток, Дохторка, Ікар, Мірча і Тис. Спека стояла неймовірна, здавалося, що й мухи засинають від лінощів під час польоту, жодного подуву вітерця, навіть у тіні було нестерпно. Компанія пила прохолодний квас із великих пластикових стаканів, але й він не надто допомагав. Раптом із тунелю випірнула кучерява голова молодика приблизно двадцяти п'яти років, він спритно виліз по драбині й підійшов до столу. Це був Ігор Лях. За ним із віка ями виліз його кремезніший брат Йосип, одягнений у синій робочий комбінезон. Чоловіки підсіли до столу.

— Щось тут смердить безбожно, ніби хтось насрав! — скривився Йосип, принюхуючись.

— Та це мухи все, — відмахнувся Ікар.

— Ні, кажу ж, тут хтось наклав добрячу купу, — продовжував, принюхуючись, звужувати ніздрі Йосип. Тис почервонів і дивився в свій квас.

— Та облиш, це пусте, — владно припинив обмін враженнями міський голова. — Ну що скажете, хлопці?

— Коротко кажучи, ми беремося, — вступив у розмову Ігор, витираючи рукавом губи після пінистого квасу, — але тут треба все переробити.

— Такого дилетантства я зроду не бачив. Добре, що Ичі не вбило на перших метрах, його ж могло просто засипати, як у могилі. Думаю, це цей дубисько коріннями втримав землю, врятував від обвалу, а то вся площа мала шанси завалитися, — зневажливо докинув Йосип.

— Ну так, Йося має рацію, — почекавши, доки закінчить брат, продовжив Йося. — Учора, говорячи з Ікаром, ми перевірили на картах у Ґуґлі: всього, щоб дістатися безпечного місця в Угорщині, нам потрібно прорити 700 метрів, суха відстань до кордону — 480 метрів, але одразу на граничній лінії виходити назовні небезпечно. Чесно кажучи, Ичі б ніколи не закінчив тунель такої довжини до осені, самотужки це неможливо. Ну, і найважливіше: так копати не можна, це гра в дитячі забави, такий тунель обвалюється після першої серйозної зливи. Стіни й стелю такої конструкції треба укріплювати, до того ж робити це слід не балками й дошками, а бетоном. Але заливати треба рік, це нам не підходить. Є й інший метод, про нього я розповім згодом. Загалом же моя позиція така: те, що вже є, потрібно засипати, саму яму поглибити до п'яти метрів, і аж потім починати рити.

— А скільки часу це займе? Які темпи? На коли можна очікувати завершення робіт? — поцікавився Ікар.

— Ну дивіться, тут справа вибору. Скажу вам як є, і мій брат підтвердить: такі речі руками не робляться. Тобто робляться, якщо ви — Робінзон Крузо чи граф Монте Крісто, у вас екстремальні умови й іншого виходу немає. Але це може тривати роками. Сьогодні такі речі робляться технікою, це прискорює роботу в десятки разів, а результат дає якісніший, надійніший.

— Ну, в нас є відбійний молоток, колесо для витягування відер, ми провели електрику, всередині є світло, — похвалився Ікар, за чиї гроші більшість із цього й було закуплено.

— Я пригнав сюди вантажівку й екскаватор, все на ходу, — по-діловому докинув Золтан Барток.

— А іграшкових граблів у вас нема? — без тіні усмішки спитав Йосип.

— Тсс, не гарячкуй. Вибачте брата, будь ласка, він суворий будівельник, не звик вести переговори, — поквапився з реплікою Ігор. — Справа в тім, що це не техніка, це все на сміх курям. Щоб прокласти справжній тунель, як метро, потрібна серйозна техніка. У нас є можливість її орендувати, але на це потрібні гроші. Зате тунель довжиною в сімсот метрів буде вже за три тижні, до середини серпня. До Дня Незалежності! — засвітився Тис.

— Це якщо будуть затримки чи не передбачені клопоти, а може бути й раніше, — сказав Йося.

— Про яку суму йдеться? — запитала Уляна.

— Приблизно про двісті-триста тисяч доларів, — махнув рукою Ігор, ніби й справді йшлося про іграшкові граблі.

— Та ну його! — сплюнув Геній Карпат.