Розділ п'ятий, в якому мер розливає й розпитує

в якому мер розливає й розпитує

У приймальні міського голови Ведмедева Золтана Бартока стояв великий акваріум — заповнений, щоправда, зовсім не водою й рибками, а квашеними помідорами. Тис кілька разів обійшов його, очі вчителя світилися від захвату й патріотизму.

— А це, до речі, Золтан Степанович зробив власними руками: сам зібрав помідори, сам заквасив і тепер частує поважних гостей міста. Навіть старий імперський герб — ведмедя — міський голова пропонує замінити на зображення чарки й квашеного помідорчика, так відновиться історична справедливість і підніметься престиж міста, а вкупі з ними й туристична привабливість, — повільно й розважливо прошамкала своїм напівбеззубим ротом секретарка, авторитетна й шанована в місті людина, хоч і виглядала, як стара швабра.

Уся компанія повернулася до акваріума й прискіпливо його оглянула, а Тис навіть потягнув носом приємний пряний запах закуски, яка в майбутньому мала притягувати в їхнє місто туристів. У Золтана Бартока хтось був на прийомі, тож довелося почекати. Ікар і Геній Карпат усілися в зручні крісла біля входу. Виглядали вони якнайсолідніше — вбрані в темні й майже однакові костюми, темні сорочки й чорні туфлі. Акуратно зачесані й мовчазні. Ичі прийшов у брудних засмальцьованих джинсах й старому светрі в смужку, сперся на підвіконня ліворуч від секретарки, втупився поглядом у шафу й так незворушно весь час стояв. Натомість Тис не міг знайти собі місця, крутився, сідав на табурет, закидав ногу на ногу, рвучко підводився, обходив акваріум, виходив з кімнати на кожен звук із коридору, кілька разів намагався почати розмову з секретаркою, питаючи її про ціни на капусту або про те, чи тужить вона за покійним чоловіком, але бесіда не клеїлася, тож учитель знову починав намотувати кола й нервово хрускати суглобами всіх своїх худих пальців. Пильне око у всій цій метушні одразу помітило б сліди похмільного синдрому: учора автор концепції проекту добряче нажлуктився з компаньйонами, а коли Ікар привіз його додому, Тис вирішив ще на кілька хвилин заглянути в пивнячок неподалік власного будинку — розказати новини про князя Святослава. Тож не дивно, що зранку чоловік був схожим на Дрезден після бомбардування. Коли Ікар із Мірчею й Ичі заїхали за ним, Тис усе ще мирно спав, а Марічка ретельно й прискіпливо згадувала на всю вулицю його родовід, концентруючи увагу на генетичних хворобах і слабкостях, віртуозно поєднуючи їх із розташуванням зірок багато років тому, коли вони брали шлюб, та рефреном повторюючи тезу про власну сліпоту й лихого, який її поплутав. Ці хай і повні, але важливі хіба що для майбутніх біографів автора грандіозного проекту подробиці компаньйонів Тиса зовсім не цікавили, тому чоловіки без зайвої ніжності розбудили вчителя, давши йому п'ять хвилин на збори. Але ж інтелігентна людина зі смаком завжди, за будь-яких обставин, навіть з бодуна, такою і залишається, тому вчитель за виділений йому час устиг одягнути білосніжний костюм і чорну сорочку «з іскрою», взув свої гостроносі черевики, надягнув капелюх — і готово! Комусь його образ нагадав би сторожа провінційного цирку, який за сумісництвом ще й перевіряє квитки, але неупереджений глядач мусив би визнати, що цей наряд цілком пасує до густих, хоч і розчухраних, чорно-білих Тисових вусів.

Із приймальні мера доносилися якісь крики, що їх важко було розібрати. Втім, окремі слова — як от «каналізація!», «Таня» і «нахуй!» — все ж наштовхували на думку, що за дверима ведеться копітка й напружена робота із розвитку славного міста над Тисою й під Чорною горою — Ведмедева. Власне кажучи, опасистий Золтан Барток справді був патріотом міста, діяльним і рішучим чоловіком, який усі свої сили (а їх було десь під сто тридцять кілограмів) направляв на розвиток і процвітання довіреного йому виборцями населеного пункту. Йшов уже другий термін міського голови на посаді, що підтверджувало його популярність та ефективність.

А ще на зорі двотисячних, усього десять років тому, Золтан Барток був худорлявим молодиком, який робив свої перші кроки у бізнесі. Спочатку він працював вантажником на кількох точках міського ринку, але потім зрозумів, що на такій роботі заробить хіба букет недуг, тому подався у вільне плавання. Почалося, як усе в незалежній Україні, з крадіжки. Або з чуйного серця й допомоги — залежно з якого боку дивитися. За міським базаром самотньо стояв дерев'яний туалет, в який забігали і продавці, і покупці. Щоранку туди заходив сторож ринку й ставив на поличку рулон туалетного паперу, який почергово купували працівники. Молодий вантажник Золтан теж туди заходив лише за фізіологічним покликом, аж доки одного разу, коли він з ногами заліз на сідальце, щоб не забруднитися, і потягував свої гіркі «Прилуки», його не осяяла найбільш українська з усіх можливих фінансових ідей — украсти папір. Молодик згорнув рулон собі під куртку й вийшов із гордо піднятою головою. Все ще вантажника, але вже за мить вона стала головою повноцінного бізнесмена. Бо не встиг Золтан вийти, як на його місце забіг незнайомець із виряченими від напруги очима, на ходу розстібаючи пасок. Уже за мить ізсередини почувся звук, схожий на виверження вулкану, а потім тоненький зляканий голосок промовив: «Ой, а де ж папір?». Це була золота хвилина Золтана Бартока, який підійшов до вирізаного у формі серця отвору в дерев'яних дверях туалету і розважливо сформулював пропозицію: «Можу допомогти. Папірчик є. Але за гривню». Незнайомець блискавично простягнув купюру, а новоспечений підприємець віддячив клаптиком щойно поцупленого туалетного паперу.

Від того моменту майбутній мер уже не розвантажував ящики, а стояв позаду міського туалету й слушної миті пропонував свою поміч. Якщо раніше фізичною працею він заробляв десятку за день, то тепер — завдяки праці інтелектуальній і в певному сенсі гуманітрній — в його руках щодня з'являлося двадцять-тридцять одногривневих купюр. Бізнес не розквітав, але був стабільним. Щоправда, не всім він подобався, особливо працівникам ринку, які щомісяця збирали гроші на різні спільні видатки, зокрема на туалетний папір, який щоранку безслідно зникав у відомому напрямку — за пазуху молодого бізнесмена. Коли Золтана впіймали на гарячому, розлючений натовп продавців загорлав про суд Лінча шляхом запихання цілих рулонів паперу в різні отвори молодого тіла крадія.

Але саме в той момент у Золтані прокинувся політик. Перед публікою, перед натовпом він почав темпераментно виступати, з кожним словом майстерно полонячи увагу переслідувачів, які зненацька перетворилися на вдячних слухачів. По-перше, наголосив горе-бізнесмен, усе, що він робив, було для добра ведмедівців. По-друге, він не зробив нікому нічого злого, хоча демон і підкидав йому ідею розвести в міському водогоні трішки пургену, після чого потік відвідувачів до його бізнес-точки зріс би, як тісто на паску. Але ні, він завжди виконував волю Божу, тому робив людям лише добро. Ну а для стартового капіталу йому потрібна була якась інвестиція, тому й брав папір із туалету. Але робив це також із доброю метою: він ділив його усім по-чесному, порівну, ніхто вже не міг відірвати собі вдвічі довший шматок, щоб скласти удвоє й використати зайву порцію. Так, за свої скромні послуги хлопець брав мізерну плату, зате встановлював справедливість.

Натовп затих і відпустив крадія. А вже через місяць у кожній поштовій скриньці міста з'явилася листівка, в якій повідомлялося, що підприємець і патріот рідного краю Золтан Барток йде в мери, щоб зробити життя кожного містянина кращим уже сьогодні. Говорилося також про те, що «Барток і його команда однодумців» засновують власну громадську організацію, яка називатиметься «Рука допомоги». Далі з невідомою метою йшов відступ про боснійську організацію столітньої давтності «Чорна рука», член якої — Гаврило Принцип — убив у Сараєві ерц-герцоґа Франца-Фердинанда Габсбурга, чим розпочав Першу світову війну. «На відміну від убивці й радикала Принципа, молодий ведмедівець Золтан Барток свою руку використав для іншого — для допомоги землякам у скрутну мить», — підсумовувалося в агітці. Насамкінець, унизу, було фото Золтана з рулоном туалетного паперу в одній руці й ключами (як зазначалося, від міста) — у другій, а збоку подавалася його біографія, в якій, зокрема, особлива увага приділялася бізнесовій кар'єрі майбутнього мера: «Він був сином мужика і став володарем у царстві прибуткового бізнесу. Він був кріпаком-вантажником — і сам, власним генієм керований, став велетнем підприємництва, створив собі робоче місце». Ведмедівці завжди любили чесних і працьовитих людей, тож уже наступного місяця обрали Золтана Бартока своїм мером.

Відтоді багато води стекло в Тисі, міський голова встиг переобратися на другий термін і приблизно вдвічі збільшитися — переважно вшир. Колись стрункий і підтягнутий, нині мер став схожим на роздуту бочечку соління, встановлену на рахітичні ніжки. Такого пуза більше ніхто у Ведмедеві не мав — зрештою, більше ніхто й мером не був. Пасок Золтана Бартока не міг охопити його — якщо це можна так назвати — талію, тому підперезував тіло знизу, під животом, і виглядало це, немов із худеньких ніжок перетисканням мотузкою видавили величезний чиряк. Лисина міського голови блистіла дрібними крапельками поту, які він періодично витирав замурзаною носовою хустинкою. На товстій картоплині носа лежали окуляри, що мали надавати першій особі міста інтелектуального вигляду. Виходило так собі» До того ж від міського голови, як і від більшості ведмедівців, вічно тхнуло часником, а в правому вусі стирчала брудна ватна затичка: тут усі потерпали від протягів між Сходом і Заходом, оскільки Україна весь час наголошувала на своїй місії мосту між цими частинами світу.

Раптом двері відчинилися, з них, наче виводок каченят, вийшли якісь чиновники, за ними визирнула кругла голова самого мера, який оглянув відвідувачів і промовив: «Заходьте, заходьте, заходьте». Він часто повторював одні й ті ж фрази по кілька разів: мабуть, політичні консультанти саме так радили йому спілкуватися з електоратом, щоб усі краще запам'ятовували й розуміли. Біля дверей зчинилася тиснява, коли першими водночас захотіли зайти і Геній Карпат, і Ікар, але, помітивши здивування мера, навперебій почали ґречно пропускати й припрошувати один одного, тож першим цей хаос використав і увійшов Тис (елегантно при цьому знімаючи капелюха й киваючи міському голові), потім Мірча, Ікар і нарешті Ичі (грубо грюкнувши дверима). У ту ж мить двері знову прочинилися, з них стрімко вихилився — утримуючи, як балерина, рівновагу в стійці «ластівка» — Барток, і сказав секретарці: «Зоє Леонідівно, принесіть п'ять порцій делікатесу, будь ласка, будь ласка, будь ласка. І наперед красно дякую!». Відвідувачі всілися з двох боків за овальний стіл, міський голова потонув у своєму шкіряному кріслі під цілим іконостасом за спиною: були там і Президент, і Прем'єр-міністр, і Голова Верховної Ради, і голова Пенітенціарної служби, і голова Служби безпеки, і директор Контрольно-ревізійного управління, і патріарх православної церкви Московського патріархату, і Памела Андерсон замолоду, і головний тренер футбольного клубу «Динамо» (Київ). Невдовзі зайшла секретарка і розставила на столі порцелянові блюдечка з квашеними помідорами, а до них — маленькі десертні виделки й серветки. Мер своєю чергою витягнув із шухляди столу набір чарок, потім підійшов до бюста Тараса Григоровича Шевченка, який стояв біля вікна, відкрутив йому голову й вийняв звідти пляшку.

— Ну що ж, дорогі мої, почнімо, почнімо, почнімо. З чим прийшли? — гостинно оглянув відвідувачів міський голова Ведмедева. Потім усміхнувся й зробив знак бровами, після чого всі випили. Аж тоді компанія перезирнулася, а вже за мить і Тис, і Мірча, і навіть Ичі втупилися очима в Ікара, який і привів їх сюди.

— Пане Золтане, ми прийшли до Вас як до патріота нашого славного міста. Як патріоти, які хочуть передусім подякувати вам за весь той масив роботи, який Ви, не покладаючи рук...

— Стоп, давайте обійдемося без зайвих вступів, а руки я справді не покладатиму, адже, як кажуть у народі, між першою й другою жінка не має встигнути знайти віник, — перебив Ікара Барток, знову заходившись розливати. — Продовжуйте, продовжуйте, продовжуйте.

— Ну, якщо коротко.. — знітився Ікар, який цілу ніч складав свою промову і тепер жалкував, що бездарно втрачає сімнадцять хвилин вступу, — ми, патріоти міста, прийшли з ідеєю і пропозицією.

— Це цікаво, — знову підняв брови мер, і всі машинально перехилили в себе вміст чарок. — Продовжуйте, тільки закусуйте, помідорчики я сам робив, я сам робив, сам робив.

— Справа в тому, що нашому прекрасному місту, яке віками тішило очі подорожніх і назавжди залишалося в серцях його гостей, на даному історичному етапі розвитку дечого не вистачає, — багатозначно продовжив Ікар, а мер насупив брови й знову розлив. — Між нами є шанована людина, Людина з великої літери, Ведмедівець з великої літери, патріот міста й краю, гідний син рідної землі, а заодно й учитель історії міської школи Михайло Олексійович Чвак, він же наш друг Тис. Отож, цей талановитий історик і щирий ведмедівець раптом зрозумів, що місту дечого не вистачає. І тоді прийшов із цією ідеєю до мене. Почувши суть, нас одразу ж підтримали два патріотичних паростки щедрої на таланти закарпатської землі — Мірча й Ичі. І тепер із цією ідеєю ми прийшла до вас, до батька нашого міста над Тисою й під Чорною горою. Отож, ми хочемо подарувати місту Ведмедеву, нашій незрівнянній центральній площі... фонтан!

— Фонтан? — несміливо здивувався Геній Карпат.

— Фонтан... — розчаровано пробурмотів Ичі.