Розділ шістнадцятий, в якому Тис врятується або ні

в якому Тис врятується або ні

— Трпру, тпру! — крикнув старий циган, тягнучи на себе віжки. — Куди летиш, чорте? Не бачиш коней, жити набридло? Та щоб тебе!

Тис не звернув на нього жодної уваги, лише навіжено оббіг віз і зник за поворотом. Розтріпаний, мокрий від поту, гнав він перед себе, не цілком усвідомлюючи, куди біжить. З правого боку сорочка ще була заправленою в штани, а з лівого вже стирчала назовні. Скельце давно випало з окулярів, які чоловік так і тримав у руці. Та він про це зовсім не думав, бо взагалі ні про що не думав — перетворився на звіра, керованого інстинктом утечі від смерті. Біг, не помічаючи вулиць навколо, не прокладаючи маршруту, немов внутрішній компас сам відводив його від небезпеки. Зупинився, захеканий і мокрий, опинившись у заростях під Чорною горою на околиці Ведмедева.

Відсапувався. Ліг на землю, безсило розкинув руки й дивився в помережане сивими хмарами небо, що височіло над горою. Горів зсередини, хрипів, горло пересохло, а гаряче повітря буквально шкребло дихальні шляхи на кожен вдих. За кілька хвилин оклигавши, зняв піджак і повністю розстебнув сорочку — легенький вітерець збивав температуру і поступово повертав учителю відчуття реальності й здатність мислити. Щоправда, думки були зовсім не світлими й радісними, як ще всього годину тому, коли він в очікуванні тріумфу й здійснення своєї ідеї прямував до міськради.

«Що ж робити? — гарячково міркував Тис, а думки його шпорталися, розбивалися, змішувалися й перебивали одна одну. — Невже вони й справді хочуть мене вбити? Але ж я це все вигадав! Як вони відкриють фонтан без мене, хіба не буде їм соромно у мить перерізання стрічки? А що мій клас, школа, як вони це їм пояснять? Чому вони такі жорстокі, я ж поділився з ними найсокровеннішим і найдорожчим — мрією. Ось що робить із людьми жадібність! Я їм заважаю просто тим, що є доброю людиною! Добра людина серед вовків. Біла ворона. А ще компаньйонами називалися... Вбивці!

Чи справді вони хочуть мене вбити? Хм. Якщо Дохторка сказала, що вже приготувала шприц, то сумнівів немає: вбили б. Так, як зробили це з Ичі. Розтягнули б на органи, як свиню. Щоб потім продовжити життя якимсь мерзотникам у якій-небудь Франції, бо хто ще мав гроші на купівлю й трансплантацію нелегальних органів, як не люди, що й самі все життя знущалися й обдирали інших людей? Кругообіг покидьків у природі. Дияволиця вбиває добрих людей, щоб продовжити життя вампірам, олігархам, корумпованим політикам і мафії, всім тим, що живуть з людського горя й нужди. Так уже розправилися з Ичі, а тепер настала й моя черга. Ці звірі ні перед чим не зупиняться — і скоро вони визначать нових жертв зі свого числа, з'їдять одне одного. Піраньї, а не люди!

Хто порятує? Може, податися в міліцію, розказати все, розкрити правду про тунель — і в такий спосіб врятуватися? Але міліція не захистить. Її функція — захищати владу й бандитів від чесних людей, а не навпаки. Усі вони одним миром мазані. Ніколи жоден міліціонер не піде супроти мера. Зрештою, всі ці міліціонери — сини прокурорів і суддів, судді — діти мерів, адвокати — доньки митників, все це одна велика сім'я, доісторичне плем'я, що тримається разом. І порядна людина нічого проти них зробити не може. Як тільки я ступлю на поріг міліції, мене одразу ж передадуть у руки моїх щирих «компаньйонів». Адже сам міський голова — крадій, примітивний злодій, що починав із цуплення туалетного паперу. Міліція не цікавиться Дохторкою, її діяльністю й статками, бо вона депутатка. Зникнення Ичі не змусило правоохоронні органи почати розслідування. Ікар і Геній Карпат — контрабандисти з великої дороги, всі про це знають, але нікому це не заважає. Бо вони діляться — з СБУ, прикордонниками, мером. Брудні гроші, влада й сила міліцейських кийків сплелися воєдино так, що їх уже не розчепити. У вищих ешелонах всі комусь родичі, кожен якось пов'язаний з іншими елементами ланцюга. Навіть сторожем у лікарню беруть не будь-кого, а дурноголового племінника прокурора. Так і родич на зарплаті, і ночами можна зі складів вивозити потрібне: він не перешкоджатиме, бо вдячний за працевлаштування.

І це не лише у Ведмедеві. Вся область виглядає так. Депутатом парламенту від Закарпаття є відомий контрабандист, його тупіший брат очолює обласну раду, а найтупіший — начальник обласного ДАІ. Дарвінівська ієрархія у двадцять першому столітті. Вся Україна вкрита павутиною влади, замішаної на кримінальних грошах і утримуваної садистами з міліцейських структур. Усі Гвинтики намотують навколо себе кокони безпеки, часто — за методом середньовічної аристократії: одружуючись із доньками впливових людей, хрестячи навзаєм дітей і записуючись у спільні мисливські клуби.

Та й тунель не хочеться здавати, бо тоді все, амба, капут великій ідеї. А вона ж повністю втілена, повністю! Цілком готова до роботи! Хоч бери й зараз розпочинай переводити людей, можна й без цих вагонеток — просто пройти сімсот метрів пішки по широкій трубі й вийти в Євросоюзі. Це моя, моя ідея, я, Тис, її вигадав! І ось вона втілена — невже тепер пожертвувати нею, щоб урятувати свою шкуру? Якщо зараз її угробити, то вже ніколи вона не здійсниться. А це ж найважливіша справа мого життя! Що я, хто я без неї? Просто вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, але зовсім не Тис, не людина, що змінила життя України й Європи. Тунель важливіший за моє життя й зажерливі прагнення цієї зграї бандитів і вбивць, яких я вважав компаньйонами й партнерами, яким я довірився. Не можна запропастити таку ідею, та ще й так блискуче втілену! Це ж метро, справжнє міжнародне метро! На нього пішло стільки грошей, скільки я за все своє життя не заробив і не зароблю. Ні, тунель має зберегтися й функціонувати, попри все і за всяку ціну. Треба лише позбутися цих компаньйонів, і тоді все буде чудово.

Але наразі це вони хочуть позбутися мене. Що ж робити? Передовсім — не потрапити їм до рук. Сховатися, втекти від смертельного шприца, виграти час, адже він на моєму боці. Я розумніший за них, мені має вдатися їх обіграти, перехитрити. Ці тупуваті вбивці не здатні ворушити своїми звивинами, та й немає у них ніякого мозку, і серця немає, лише великий доларовий калькулятор замість душі. Тож моє завдання — зберегти тунель і своє життя, переграти кровожерливих мафіозі. На перший погляд це здається складним, але чи міг я ще в травні, коли вигадав тунель, подумати, що вже в серпні він буде готовим до використання? Збудувати таємно такий тунель — ось це було надскладною справою, і це виконано. А переграти провінційних злодюжок значно легше, адже супроти них стою я, людина з усесвітньою місією, Тис!».

Такий хід думок повернув настрій учителя в оптимістичне русло. Здається, він уже повністю оговтався від шоку і забув про справжню небезпеку. А разом з цим до нього повернулися інші життєві функції: чоловік відчув голод і спрагу. Але оскільки вирішив переховуватися, то чагарниками й заростями попрямував до Тиси, огинаючи Чорну гору. Там, над річкою, ще в часи імперії ведмедів заклали великий яблуневий сад. Дорогою підніжжям гори чоловік зривав грона дикого білого винограду, який наприкінці серпня був уже зовсім стиглим і солодким. Діставшись Тиси, вчитель роздягнувся й увійшов у воду. Приємна прохолода і свіжість змили з нього занепокоєння, страх і втому. Здавалося, саме вода рятує його, напуваючи силами й бадьорістю. Тис скривився й зробив кілька ковтків з річки. Він знав, що румуни у верхів'ях Тиси зливають у воду хімічні відходи, але все ж пив, бо спрага після пробіжки чвалом і надміру солодкого винограду мучила немилосердно. Зрештою, ця вода була його стихією, ця річка — Тиса — його батьківщиною. Бо була вільна, європейська, перетинала будь-які кордони, бо дала йому ім'я — Тис.

Вилізши й почергово пострибавши на кожній нозі, щоб витрусити воду з вух, Тис як був — у сімейних трусах — подався в тепер уже добряче зарослий і майже здичавілий колгоспний сад, нарвав яблук і повернувся на берег, де в затінку старої верби розклав свої речі й ліг горілиць. Як набридлива муха, непокоїло його одне запитання: що робити з Марічкою? З одного боку, їй, мабуть, нічого не загрожує. Про це сказали й колишні вже «компаньйони». Та й не знає вона нічого ані про тунель, ані про їхню співпрацю. Добре таки, що він їй не вибовкав правди. Тепер вона в безпеці. Але що робити йому, на кого покластися, як вийти з цієї ситуації?

Шкварило сонце, надсилаючи свої цьогоріч останні справді гарячі проміння на Землю. Тис лежав на березі річки, цілковито поглинутий задумою. Його худе, рахітичне тіло у великих сімейних трусах мало дати відсіч банді, що вирішила піти на вбивство. Чомусь Тис був переконаний, що виграє, що вийде з цієї пастки живим, що йому все вдасться. Але наразі треба сховатися. Тут, у забутому колгоспному саду, його ніхто не знайде, але й жити тут ніяк. Що їсти, скільки людина може витримати на яблуках і винограді? Можна б упіймати рибу, колись давно, у дитинстві, Тис заходив у мілкі весняні потічки з великим кошиком, перегороджував ним течію, зненацька черпав у ямах, і за дві години таких полювань приносив додому чимало рибин. Зараз теж можна було щось зловити, наприклад, піджаком, але що це дасть? До того ж серпневі ночі підступні, вони насправді вже осінні, ночувати над річкою буде холодно. Ні, треба тікати. Але куди? Додому не можна, бо там його швидко знайдуть. У місто потикатися теж не варто, слід триматися подалі від людських очей. Поїхати кудись далеко він не може, бо не має грошей.

Та й куди їхати? Найкраще, найбезпечніше було б зараз чкурнути хоч на кілька днів чи тижнів за кордон, пересидіти там, допоки не спаде на думку реальний план дій. За кордоном безпечно, туди не сягають липкі щупальця цієї злочинної зграї. Там є Закон. Права людей. Поліція, яка охороняє. Там безпечно. Там порядна людина завжди захистить себе. Тому Україні й треба потрапити туди, в Євросоюз, хай навіть нелегально! Але як пробратися туди йому, простому бідному вчителеві? Колись, на зорі дев'яностих, він побував за кордоном — у трьох країнах.

Найперше їздив у колишню Югославію, у сербську автономну провінцію Воєводина. Там тоді можна було продати все — алкоголь, промислові вироби, техніку. Натомість звідти привезти тверду валюту або й дещо дорожче за валюту — яскравий одяг, справжні джинси, які в совку коштували цілого маєтку. Тож Тис зі своєю тіткою їздив кілька разів у Югославію, у найближче прикордонне містечко Суботіцу, де прямо під вокзалом розташовувався базар. А що їхати треба було через Угорщину, то до відвіданих країн Тис зараховував і її, хоч ніколи й не вийшов навіть зі свого вагона на перон якогось мадярського вокзалу: боявся, що за ці кілька хвилин їх пограбують, відберуть товар.

А іншим разом із тією ж підприємливою тіткою він їздив у Польщу, на великий базар поблизу Кракова. Самого міста вчитель не бачив, нікому тоді й не гадку не спало б заїздити в місто, дивитися архітектуру, гуляти; навіть у забігайлівку люди заходити собі не дозволяли, кожна копійка була на рахунку, тож везли з собою хліб, сало, якісь овочі, аби нічого не витрачати. Не кажучи вже про те, що ніхто б не подумав заплатити за вхід у туалет. Де це чувано, щоб платити за природню потребу? Люди бігали в кущі, а часто в автобус таких підприємців навіть брали відро — так на місці й дешевше, а перед сусідами по горю не соромно. Тому Тис був у Польщі, але так її й не бачив. А після того, як Угорщина й Польща стали членами Європейського Союзу, він кордону не перетинав. Бо й паспорта у нього не було. Для чого тобі паспорт, якщо шансів отримати візу все одно не маєш? Якщо ти порядна людина, з вищою освітою, працюєш у школі, вчиш дітей, нічого не крадеш, законів не порушуєш, то візи тобі не бачити як власного лоба. Всюди потрібні гроші, запрошення, підробка якого теж потребує хабаря, тому разом із перенесенням шенґенського кордону до України зникла й можливість подорожувати.

Нетямущі європейські бюрократи все організували таким чином, щоб отримати візу й перетнути кордон могли лише заможні люди. А хто заможний у мафіозній державі? Правильно: політики та інші злодії, спекулянти, аферисти, вбивці та решта міліціонерів. Порядна людина візи ніколи не отримає, бо в неї для цього не вистачить законних підстав, визначених у брюссельських кабінетах. Тому в Тиса й не було закордонного паспорта. Таким, як він, шлях у Євросоюз був один — нелегальний. Продати якійсь дияволиці нирку — й купити візу. Або перейти через високі Карпати. Але треба знати дорогу, як знав її, наприклад, Мірча. Сам він стежки не знайде. Бо не знає. Так що навіть нелегально йому не вдасться пробратися в ЄС.

Стоп! Як це він стежки не знає? Та ж він сам вигадав найкращий і найкоротший прохід у Європу! Тунель! Його ідея його й врятує! Все відбудеться так само, як із будівництвом. Хочеш сховати щось від уваги людей — нахабно роби це на їхніх очах. Якщо замислив побудувати секретний тунель, то роби це не на вигонах і околицях, а на центральній площі! Тому саме тунель сьогодні і врятує Тиса! Ця зграйка недоумків на чолі з мером і Дохторкою шукатиме його вдома, по генделиках чи навіть над річкою, але їм ніколи й на гадку не спаде шукати його в тунелі! Ось де він їх переграє, ось до його територія. Там навіть стіни його підтримуватимуть, бо це ж його задум, його, Тисове, дітище! Він перехитрить цих убивць, прошмигнувши просто у них під носом!

Геніально! Фонтан уже готовий, будівельна техніка поїхала, тепер усе законсервовано до урочистого відкриття, тож під самою чашею потрапити в тунель не вийде. Шкода, що це не сталося раніше, коли ще стояв будівельний майданчик і в Тиса були свої ключі. Ну, але нічого, він пробереться в центр міста, пролізе на задній двір кафе «Дунай», а там через вікно пробереться в підвал, звідки вже потрапить у тунель. Вікна відчинені, бо лише недавно все залили бетоном і потрібне свіже повітря, щоб конструкція якнайшвидше затвердла і висохла. Все легко, залишається дочекатися сутінків, у потемках пробратися в місто, далі в підвал, пройти тунелем — і вийти вже на свободі, в безпеці, у Європейському Союзі!