Розділ тринадцятий, у якому реальність переплітається з маревом

у якому реальність переплітається з маревом

Твердий ґрунт немов утікав йому з-під ніг, у голові запаморочилося, на автопілоті Тис дійшов до свого крісла і впав у нього, як пташиний послід на пальто людини, котра довго вибирала одяг для побачення. Чоловікові не вірилося, що Ичі вже немає, здавалося, що все це поганий жарт, п'яне знущання, дурний сон. Він сидів у кріслі, як в іншій реальності, за пеленою темної води, що тлумила навколишні звуки й світло. Здалеку, мов із іншої планети, долинав гучний сміх, Тис бачив перед собою розмиті темні плями — силуети людей, але його свідомість відмовлялася визнати, що й він знаходиться поруч із ними. Ноги ослабли, пульс майже зник, на чолі з'явився прохолодний липкий піт. Десь глибоко всередині себе він відчув, що починає набирати обертів якась невидима центрифуга, викликаючи нудоту, яка вже підбиралася до горла, коли хтось раптом тицьнув йому в руку цигарку.

Тис ухопився за неї, як за рятівну соломинку, хоч і не курив повсякчас, але тепер устромив її собі до рота, з усіх сил намагаючись загнати назад, усередину, вулкан каламутної блювоти. Густий дим залізними лещатами вхопив його за горло, стиснув стравохід, змусив заклякнути грудну клітину. Дим цей був якимось дивним, незвичним, значно густішим навіть за дешеві «Прилуки» чи «Приму», а до того ж — терпким, одною затяжкою він паралізував горло, висушував слину, перетворюючи ротову порожнину на згірклу пустелю. Щоб якось повернутися до життя, знову могти дихати, Тис узяв з бильця крісла свою чарку з ракією — і перехилив її в себе.

Приємна гаряч розтіклася тілом, обпалила смакові рецептори в роті, перемагаючи терпкість і сухість. Стало так приємно, що вчитель знову зробив затяжку, цього разу глибшу й довшу. І ще раз горло його висохло й затерпло, але тепер це була суцільна приємність, бо всі частини тіла, які розслабляв цей дим, мовби зникали, припиняли подавати в мозок сигнали про своє існування. Тис сидів наче без рота, горла й грудей, і лише на денці шлунка відчував незначну пекучість, ніби там роїлося від мурах, а насправді це його нутрощі продовжувала лоскотати високоградусна ракія. Це відчуття сподобалося йому, він склав губи в трубочку, готуючись ще раз зробити затяжку, але хтось вирвав цигарку з його руки. Тис повільно, як робот, повернув голову, побачив, що тепер затяжку робить Геній Карпат — той також витягнув губи, заплющив очі й тримав сигарету акуратно, кінчиками двох пальців. Точніше, не сигарету, а самокрутку з темно-сірого папіросного паперу.

Тим часом хтось знову підлив у чарку ракії, і вчитель негайно хлюпнув її в себе й відкинувся на спинку крісла. Йому стало небесно. Тис заплющив очі й насолоджувався. Час розтягнувся, і кожна думка тривала вічно. Здавалося, що він уже безліч хвилин сидить так, прислухаючись до свого внутрішнього всесвіту. Про нудоту не було й мови, вона відступила, поступившись місцем космічному відчуттю невагомості. Звідкись здалеку долинали голоси. Учитель з цікавістю прислухався, потім відчув, що він весь перетворився на вухо, на велику морську мушлю, яка — немов чорна діра — засмоктує в себе всі звуки. Які звучать під акомпанемент того дивовижного гулу, що його породжує Всесвіт. А чув Тис таке:

— Марихуана — це, звісно, кайф, клас. Але є щось, що порвало мене значно більше, — звірялася Дохторка. — Два роки тому я їздила в Амстердам, там живуть деякі з моїх клієнтів, які цікавилися гуртовими партіями рогівок очей. Але це не те, про що я хотіла зараз розказати. Так ось, я поїхала в Амстердам — і поза діловими питаннями вирішила кілька днів виділити й для себе. Був квітень, початок квітня, уже тепло, але ще не так, щоб гуляти в суцільне задоволення. Ясна річ, я пройшлася вулицями, поплавала на яхті каналами. Загалом там дуже гарно, всі будинки такі чепурненькі, всюди чисто. До того ж дуже приємно, що там ніхто ні на кого не звертає уваги, не так, як у нас, у Ведмедеві. Мої ділові партнери виявилися настільки ґречними, що зголосилися скласти мені компанію й показати місто. Пропонували якісь музеї, Рембрандта й Вермера чи як його там, але мене це не цікавило. Тоді вони запропонували піти в квартал Червоних ліхтарів — і я погодилася, багато про нього чула. Чесно кажучи, вийшла звідти розчарованою. Кілька вузеньких вуличок, а там у вікнах сидять напівроздягнені жінки. До того ж часто негарні і підстаркуваті. Вони виклично повертаються, вигинаються, манять пальчиком, але за двадцять хвилин прогулянки я лише раз бачила, щоб хтось справді до них зайшов. Здається, там переважно ходять половити ґав й повитріщати баньки. Словом, дрочери й туристи лазять там, самі купити шльондру не наважуючись. Я була дуже розчарована. Щоб якось мене втішити, компаньйони запросили піти в кофішоп, це таке місце, схоже на кав'ярню, де в Голландії подаються легкі наркотики. Сподіваюся, ви, на відміну від решти, знаєте, що Голландія й Нідерланди — це одна й та ж держава, ха-ха. Зайшли ми в цей кофішоп, а там поштучно можна купувати джойнти — вже скручені цигарки з марихуаною, або ж просто марихуану й гашиш на вагу. Взяли ми по джойнту й по каві, покурили, й мене трохи попустило. Я підійшла до прилавка й почала розглядати товар: крім десятків сортів цигарок із травою, там були ще й якісь незрозумілі коробочки й герметичні пакетики. Я спитала, що це. Виявилося, гриби. Ну, не шампіньйони і не карпатські боровики, а галюциногенні гриби. А на упаковках якісь кольорові папірчики — з'ясувалося, що колір означає міцність. Наприклад, початківцю рекомендують почати з зеленого. Все акуратно розфасовано по 2-3-5 грамів. Я загорілася ідеєю спробувати, мої супутники підтримали, і ми взяли п'ятиграмову упаковку за якусь безцінь, п'ятнадцять чи двадцять євро. Гриби вже не варто споживати в людних місцях, тому ми перемістилися до мене у винайняті апартаменти. Розділили це на нас чотирьох — на мене й трьох чоловіків — і почали жувати. На смак воно не смачне і не гидке — ніяке. Може, хіба трішки кисленьке. Жували ми це, як жуйку, хвилин десять. Дивно, але нічого не відбувалося, не змінювалося. Я вже, було, подумала, що нас ошукали, але супутники запевнили мене, що все в порядку, просто десь півгодини треба почекати. Ну що ж, я чекала. Сиділа за дерев'яним столом, розглядала свій манікюр, аж раптом побачила, що стіл зовсім не простий. У волокнах дерева світилися кольорові — і не просто кольорові, а дуже яскраві — вогні. Я вдивлялася й чудувалася, аж доки ця картинка поглинула мене цілком: і я побачила швидкісну автомобільну трасу, що біжить десь неподалік Сан-Франциско. Була чорна ніч, темно-синє небо й яскраві зірки, поміж яких фонтанами розривалися кольорові феєрверки. Зі швидкістю світла пролітали поруч дивовижні спорткари, залишаючи по собі лише червоне й біле світло сигнальних вогнів. Обабіч росли пальми, а за ними міріадами блискіток горіли вивіски казино і нічних клубів, усе це було настільки реальним і прекрасним, що я ледь не знепритомніла від цієї розкоші. Підвела погляд і побачила, що мої гості також щось бачать, кожен дивився в свій бік, але зачудовано й сконцентровано. Я перевела погляд на жарівку, що висіла в центрі люстри. Світло звідти лилося імпульсами, кольоровими хвилями, як райдуга; мені це все нагадало кола французьких суконь епохи Відродження: світло так само колами розходилося довкруг лампи. Все було прекрасним, усі кольори в кімнаті набрали інтенсивності, стали гарнішими. І що головне — я була абсолютно адекватною, тобто нічого страшного не діялося, я могла рухатися кімнатою, розмовляти, просто бачила все по-іншому, різкіше, контрастніше. Я б навіть не називала ці гриби галюциногенними, просто вони в мільйон разів загострюють відчуття, зір стає, ніби ти дивишся очима метелика. Мабуть, це корисно було б художникам...

— О, про галюцинації можу розказати я, — повільно й розслаблено сказав Мірча.

— Ні, секунду, я ще не договорила. Так ось, під цими грибами бачиш усе, немов ти метелик чи дельфін. Але також змінюється й відчуття звуку, слух. Десь через годинку я вирішила ввімкнути музику, бо ми всі мовчали й кайфували кожен у своєму вимірі. Не знайшовши пульту від телевізора, я просто включила музику на своєму смартфоні. Це був якийсь старий альбом Зємфіри. О господи, як це було прекрасно! Я лягла на ліжко й заплющила очі. Музика була небесною. Здавалося, я можу повністю відключитися від реальності, втопитися в голосі співачки, який поглинав мене повністю. Що найдивніше: заплющивши очі, я не провалилася в темряву; переді мною й далі було небо над Сан-Франциско, а поміж кольоровими вибухами світла я чітко бачила панель управління музикою, майже як на комп'ютері, у вінампі. Там було кілька важелів, як на радіоприймачі, а навколо кожного з них написи: «голос», «гітара», «барабани», «піаніно». Ось так лежачи, я могла очима крутити їх — і налаштовувати музику в своїй голові. Наприклад, я крутила важіль «голос» — і чула лише голос Зємфіри, крутила «піаніно» — і підсилювала звук клавіш. Відтоді Зємфіра стала моєю улюбленою співачкою, бо я ніколи не чула нічого кращого, ніколи так не відчувала музику. Кажуть, що під грибами найкраще ходити в оперу — тоді симфонічний оркестр і високі, потужні голоси створюють незабутнє відчуття щастя. Але я в оперу не ходила, натомість мої гості, побачивши, що я вже в ліжку, перебазувалися до мене, почали роздягати й цілувати мене, а я весь час слухала Зємфіру, яка наповнювала мене так само, як і ці голландці. Це був прекрасний секс — такий, як мистецтво. Пізніше я цікавилася цими грибами, але більше не випадало їх спробувати. Знаю, що у нас на Закарпатті, зокрема на полонинах Перечинщини, ростуть схожі гриби, їх збирають і їдять, діють вони ніби так само. Але я не наважилася спробувати — все-таки я медик, розумію, що завжди важливо пам'ятати про концентрованість, дозу. А тут якісь місцеві гуцули просто пропонують пожувати сорок-п'ятдесят маленьких грибочків. Я боялася. Інша справа в Амстердамі: кольори, що позначають міцність, гарантія якості від продавця, засвідчена державними лабораторіями, розфасування по два-три грами. Ех, із задоволенням спробувала б іще раз!

— Класно, класно, — зрозумівши, що Уляна Дмитрівка Крук свою розповідь закінчила, протягнув Мірча. — Я теж одного разу пробував галюциногени, але жорсткіші. Більше не хочеться. Було це давно, коли я ще був зовсім молодим. У такому віці все хочеться спробувати. Ми з хлопцями тоді пили переважно самогонку, бо грошей на казенку не було. Напивалися до втрати адекватності і часто свідомості. Але тут пройшла чутка, що один знайомий підсів на якісь наркотики. Це звучало круто. Я спитав його, і він відповів, що насправді не наркотики вживає, на яких грошей не було, та й купити, чесно кажучи, ми тоді не знали де, а наш, вітчизняний натуральний продукт. Він ще й називається красномовно — дурман. Росте біля доріг, просто під ногами. Виявляється, що треба брати його закриту квітку, з якої мав би вирости плід. А вже в ній — такі бажані насінини. З кожної квітки можна назбирати по сто-двісті насінин. Трохи їх підсушуєш, а потім просто жуєш. Це все мені той приятель пояснив, а потім поділився й готовим уже насінням, дав цілий пакетик. Сказав, що треба їсти по тридцять зерен, не більше. А потім світ змінюється — і все поглинають галюни. Мене це настільки зацікавило, що я тільки вийшов від нього і свої тридцять насінин одразу ж і прожував. Ішов додому, але нічого не змінювалося. Тоді я вирішив, що з огляду на мою масу тіла мені треба більше. Може, хоч тоді подіє. Тому з'їв ще з дюжину. Не діяло. Мене це так розізлило, що зопалу я закинув до рота ще штук двадцять. І за кілька хвилин почалося. Це був найгірший вечір у моєму житті, найстрашніший. Я себе зовсім не контролював. Я був як у комп'ютерній грі і дивився на себе збоку. Але все було дуже страшним по-справжньому. Я йшов — і раптом побачив, що під ногами в мене клубочаться змії! Багато різних гадюк, які лазили по моїх ногах, а що найжахливіше — дивилися мені просто в очі своїми порожніми, вигаслими баньками. Серце закалатало, я біг вулицею додому, перестрибуючи змій, не бачив нічого навколо, кажу, все було, як у комп'ютерній грі: дорога, змії, мої ноги, а все навкруги нагадувало декорації, будинки обабіч вулиці виглядали, немов це були просто темні фанерні плями, дерева були пласкими, нічого на цій картинці, крім мене й змій, не рухалося. Я добіг додому — зачинено. Дивно, але під вазонком на підвіконні ключа не було. Мені стало страшно, я вибив вікно і заліз у хату так. Пробіг у кімнату, стрибнув у ліжко і з головою накрився ковдрою. Але страх не минув, до того ж додалися звуки — слух різали якісь ультрачастоти. Було відчуття, що по моїй шкірі повзають мурахи чи павуки. Я рвучко відкинув ковдру і виліз із ліжка. Навколо мене було повно всілякої нечисті — комах, гризунів, змій, на люстрі й карнизі висіли в рядочок кажани. Але головне: це був не мій дім. Якісь незнайомі меблі, я метався з кімнати в кімнату, але нічого не впізнавав. Мені здалося, що я збожеволів або вже потрапив на той світ. Я знову вибив шибку — цього разі в іншій кімнаті, оскільки не зміг відшукати попередню — і виліз на вулицю. Побачив, що це не моя вулиця. Будинок, як і мій, стояв наприкінці вулиці, але вулиця була не та. Моя — Партизанська — йшла паралельно. Я сторчголов побіг додому, а навколо мене й далі вирував тераріум. Опинившись у своїй кімнаті, я позачиняв усі вікна й двері, взяв про всяк випадок ніж, поклав його під подушку, а сам ліг у ліжко. Здається, дія дурману починала поволі слабнути, принаймні мені вже не було так страшно і я міг розпізнавати реальність. Дивна втома лягла мені на очі, дуже хотілося спати. Засинаючи, я дивився на Маріяповчську ікону Божої Матері, що висіла на стіні навпроти. Вона дивилася на мене сумними очима, а потім з них потекла кров. Я споглядав це, як загіпнотизований. Останнє, що я пам'ятаю того вечора: з вуха ікони виліз маленький чорний жук, він довго крутив головою, а його вусики-антенки бридко тремтіли. Це був найстрашніший і найчорніший день мого життя. Прокинувся я наступного ранку адекватним і нормальним, але дурману більше ніколи в рот не брав. Та й вам не раджу. Це жах, кошмар, страхіття, буцімто пекло, що є всередині нас, усі наші страхи вилазять назовні.

— Дивні ви люди, труїте себе всілякою гидотою, — розвів руками Золтан Барток. — Ось мені, наприклад, ніколи й на гадку б не спало спробувати чогось поганого. Хоч і гроші маю, і влада за потреби дозволяє знайти все заборонене. Але ні, бо я такого не люблю. Фе! Я люблю смачне. Хочу кайфанути — наливаю чарочку. Дивлюся на неї, лакомлюся. А потім бац — і заливаю в себе. З якою насолодою це діло закушується квашеним огірочком, шматком чорного бородинського хліба, копченого сала й гострої аджики! Ммм, смакота! Я, так би мовити, людина алкогольної культури. Не те, звісно, щоб я не чудив під цим ділом, міг і дров наламати, і сорому набратися. Особливо в молодості. Але тепер я вже битий чоловік — знаю свою міру: впав — і досить! Немає для мене кращого, ніж прийти ввечері додому й після всіх нервів випити пляшечку, добряче з цим ділом попоївши гарячого, жирного й гострого. Та й що таїти — ви й самі свідки: на роботі я теж можу хильнути, але в міру й вишукано. Люблю, коли гарно і смачно. Тому в мене квашені помідорчики подаються на фарфорових блюдечках, а до них — десертні вилочки. Вищий клас! А от ваша марихуана мене зовсім не взяла, зовсім! Краще я горілки ще вип'ю!

— А мене, здається, таки трохи накрило. Добре, що ми покурили. Така приємна розслабленість у тілі, відчуття спокою, слухаю вас і не можу наслухатися, давайте ще разок затягнемося, — запропонував Ікар. Дохторка взяла самокрутку, підкурила й затягнулася першою, тоді передала далі по колу, Ікар теж потягнув і продовжив: — Ось ви кажете про всілякі свої наркотики, а я сиджу, слухаю — і перед очима мені наш тунель. Заплющую очі й немов бачу кіно: великий тунель, яким у двох напрямках сновигають поїзди, вагонетки, фури, люди, літаки і ракети. Ось так, під дубом, у нас, у Ведмедеві. Під землею така станція, як вокзал у Відні. А над усім цим походжаю я, з усіх збираючи данину. Їздять мої товари, а назад повертаються вагони готівки. І все — моє. Як у школі, коли ми вчили про якогось хазяїна, що кілька днів їхав, а все навколо належало йому.

— Не лише йому, а й нам усім, — доброзичливо підправив колегу Геній Карпат. — Я також часом уявляю собі, як безкінечна валка людей заходить у тунель під дубом і зникає під землею. А мені за все капають грошики. Наш тунель, повірте, ще стане основним виходом з Ведмедева, через нього з міста вибиратиметься більше людей, ніж ужгородською трасою, ось побачите!

— Я вірю в це, вірю! — втрутився в розмову Тис, якому трава й ракія зовсім відібрала пам'ять про моторошну кончину Ичі. — І теж це бачу. Зрештою, не вперше в людській історії люди виходять з міста тунелем. Зовсім нещодавно і майже у нас під боком — у колишній Югославії — люди теж збудували тунель, щоб вибиратися з обложеного Сараєва. Це була найдовша й найстрашніша облога після Другої світової війни. Серби тримали місто в залізних лещатах понад три роки. Люди залишилися без світла, води, найпростіших прибутків. Із Сараєва у ті роки було лише два виходи: на небо — у рай, до Бога, після смерті; або під землю — в тунель, який містяни вирили, щоб рятуватися втечею. Так і наш тунель допоможе Україні втекти від Росії в Європу.

— Ну ясно, Україна в Європу потрапить лише через дірку, через задницю, — спробував пожартувати міський голова. — І євроінтеґрація відбудеться, як усе у нас: незаконно, контрабандно.

— До речі, контрабанда стара, як світ, — пожвавішав Тис. — Ще Вольтер у своєму, можливо, найпопулярнішому творі «Кандід, або Оптимізм» описує, що на деяких європейських кордонах у ті часи перевіряли людей навіть внутрішньо. Тобто прикордонники засували палець людині в задній прохід, щоб перевірити, чи та часом не перевозить нелегально коштовності.

— О, то нічого не змінилося, наші прикордонники ще й душу б тобі вивернули навиворіт! — докинув Ікар, а всі схвально закивали головами.

— Зараз ви ще більше здивуєтеся, але Вольтер опосередковано писав і про наш край, про Закарпаття, — заінтригував учитель. — Головна героїня «Кандіда» Куніґунда, яку й розшукує закоханий головний герой. І знаходить він її аж у Стамбулі, де вона працює на певного Франца Ракочі, трансільванського володаря у вигнанні, як його описує сам Вольтер. Насправді ж ідеться про Ференца Ракоці — так ми його називали тут, на Закарпатті. Його іменем сьогодні названо Закарпатський угорський інститут у Берегові. Він наш, місцевий, народився недалеко від Ужгорода, тепер, щоправда, це вже територія Словаччини. А його описує Вольтер! Та ще й як: Куніґунда цьому Ференцу Ракоці пере речі, тобто служить йому. Кохана Кандіда — служниця закарпатця!

— Ого! — зацікавився Золтан Барток. — Я знаю про Ракоці, це наш національний герой. Ну, наш, тобто мадярський. Але не чув, що про нього Вольтер писав.

— Так, це угорський національний герой, бо він очолив визвольну війну проти Габсбурґів, — увійшов Тис у звичне йому амплуа вчителя історії. — Дитинство його минуло в Закарпатті, він ріс у Мукачівському замку. У 1703 році наважився очолити народне повстання проти імперського гніту Відня. До речі, на початках в його армії чи не половину становили саме закарпатські русини-українці, це вже потім — зі звільненням нових території — до них приєдналося більше угорців. Успіхи були значними, його армії вдалося звільнити Трансільванію, де нашого Ференца Ракоці одразу ж обрали князем. У боротьбі проти Відня його підтримували французи, навіть офіційно надавали зброю. Тому Вольтер невипадково про нього знав. Ракоці мав стати головою нової конфедеративної угорської держави, незалежної від Габсбурґів. Це повстання і його квазі-держава мали довгу історію — вісім років, аж до 1711-го. Тоді Ракоці втік і ще кілька років поневірявся у різних країнах, аж нарешті осів у Туреччині, неподалік Стамбула. Там-то вигнанця й описує Вольтер, а Куніґунду робить його служницею.