Розділ дванадцятий, в якому зі сцени зникають зайві

в якому зі сцени зникають зайві

Навколо дуба на центральній площі Ведмедева вирувало будівництво. Для встановлення автоматизованої установки Lovât площу будівельного майданчика довелося розширити, а огорожу — змінити. Тепер це були великоформатні фото старого Ведмедева чи, точніше, ще Медова, виконані невідомими художниками у пишні часи Австро-Угорщини. Мабуть, у такий спосіб підкреслювалася вартість і значущість фонтана, який мав повернути місто в часи заможності і процвітання. Якийсь вправний дизайнер намалював проект Фонтана Єдності, вписавши його в довколишній ландшафт, тож тепер на одній із сторін будівельної огорожі було зображено й майбутній вигляд ведмедівської площі Миру. Над усім цим величаво височів дуб, цей незворушний свідок багатьох ініціатив і починань, змін влади, створення і зникнення нових держав, встановлення пам'ятників і їх руйнування, маршів і парадів, про участь у яких через кілька десятків років люди воліли скромно мовчати. Тепер під його кроною вгризалася вглиб землі залізна машина, повільно, як хробак, торуючи шлях України в Європейський Союз. Або принаймні вириваючи шлях до омріяного багатства для кількох людей. Мало хто про це здогадувався, натомість ведмедівці раділи, бо табличка біля будівництва повідомляла, що урочисте відкриття Фонтана Єдності відбудеться на День Незалежності України, 24 серпня 2015 року об 11:00. До свята залишалося два тижні.

Серпневу апатію сколихнула новина, що прокотилася містом після публікації в «Зорі Ведмедева» невеличкого оголошення. У ньому комунальне підприємство «Дорога до раю», у віданні якого, зокрема, знаходився міський цвинтар на вулиці Партизанській, зверталося до містян із проханням надати будь-яку інформацію про місцезнаходження свого працівника, гробаря Ичі. Повідомлялося також про інтенсивні розшукові дії з боку слідчих органів.

Спраглі сенсаційних новин і чуток ведмедівці почали обривати телефон комунального підприємства. Хтось твердив, що бачив Ичі у плацкартному вагоні одеського поїзда, мовляв, п'яний як чіп гробар їхав на море. Ще одна хвойда спішила розповісти, що бачила Ичі вночі на свято Іллі: той ішов із смолоскипом околицею міста, нікого не помічаючи й ні з ким не вітаючись. Місцевий алкоголік на прізвисько Шланґ не мав телефона, тому з'явився на поріг КП «Дорога до раю» особисто, оскільки хотів надати справді безцінну інформацію. За його словами, тиждень тому після закриття центрального гастроному він ішов додому, коли побачив Ичі, який ніс на плечах труну. Шланг крикнув йому, що може допомогти, якщо той знайде для нього ковток горілки. Але Ичі не оглянувся і взагалі не звернув на давнього приятеля уваги. Тоді той підкрався ззаду, жартома постукав об труну й промовив не своїм голосом: «Це я, твоя смерть, відчиняй». Ичі на це рвучко обернувся, однією рукою притримав труну, а другою вдарив Шланга навідліг. «Очі в нього були червоні, як у вампіра, а з кутиків губ тоненькою цівкою текла кров», — повідомив пияк, не попросивши за свою інформацію нічого, крім пляшки й пучка молодої цибулі.

Таємниче зникнення Ичі дало багатьом підстави говорити про еміґрацію. Чомусь ніхто й припустити не хотів, що з ним трапилося щось лихе, бо хто ж наважився б напасти на такого кремезного гробаря? Пограбування теж виглядало малоймовірним, оскільки в Ичі можна було вкрасти хіба лопату. А значить, він виїхав, покинув Ведмедів і свою цвинтарну роботу. Старі люди казали: «Якщо вже й Ичі поїхав, то діла не буде». Бо всі розуміли, коли за кордон їхала молодь, коли студенти після закінчення своїх університетів не поверталися додому, коли дівчата вистрибували заміж за першого-ліпшого у більших містах. Ніхто не дивувався, якщо заробітчани-будівельники в Празі чи Москві в якийсь момент вирішували там же й залишитися, покинувши свої тутешні сім'ї. Жінки, що виїхали в Італію чи Португалію доглядати за немічними старими людьми, також переважно вже ніколи не поверталися на зовсім, приїжджаючи хіба раз на п'ять чи десять років, та й то лише з метою продемонструвати свою успішність.

Це все зрозуміло, але якщо вже й Ичі виїхав — то діла не буде. Бо що ж він міг робити? Вічно невмитий, брудний і неотесаний, порядний, але неграмотний, добрий, але зовні страшний. Хто взяв його на роботу десь у світах? І ким? Діточок лякати? «Ех, — скрушно зітхали старі люди, — колись тут не залишиться взагалі нікого». Ясна річ, що через зникнення гробаря ведмедівці не припинили вмирати, тому влада швидко знайшла йому заміну. Новим міським гробарем став Міклош Свищо, більш відомий у Ведмедеві й прилеглих селах як Рибалка. Був він людиною непоганою й працьовитою, а прізвисько, яке він не дуже любив, приклеїлося до нього ще замолоду.

А було це так. Міклош та його приятель проходили строкову службу у прикордонних військах щойно створеної української армії. Тоді можна було купити все, тож батьки за хабар у вигляді свині домовилися, щоб син служив не в іншому кінці країни, а вдома, під боком. Їжі, випивки й дівок було вдосталь, але все одно доводилося раз на чотири доби чатувати на кордоні. Озброєний автоматами патруль із двох прикордонників увечері висилали з однієї застави на іншу. За ніч патрульні мали би проходити десять-п'ятнадцять кілометрів, стережучи західні ворота молодої держави. Щоправда, охочих тинятися ночами вздовж берега Тиси чи карпатськими лісами було мало, тож зазвичай прикордонники виходили на чергування, звертали в найближчий генделик, де бучно пиячили до ранку, а перед світанком на таксі приїздили на іншу заставу.

Того березневого вечора на зорі української Незалежності Міклош також вирішив не мерзнути й не грузнути в болоті, а перехилити кілька чарок у хатині гостинного діда, що жив на околиці прикордонного села Вилок. Дід той був місцевою знаменитістю, оскільки гнав зі слив самогонку такої якості, що пити її не відмовилася б і англійська королева. До того ж у часи тотального безгрошів'я старий погоджувався на бартер, отримуючи взамін за оковиту армійське взуття чи бушлати. Отже, одразу після виходу із застави Міклош із колегою попрямували до діда, де виміняли шкіряну портупею й офіцерську сумку-планшет на літр сімдесятидвоградусної слив'янки. Гостинний самогоновар навіть дозволив молодикам розташуватися на ніч у нього в сараї. Коли на денці пляшки бовталося вже зовсім мало чудодійного трунку, Міклошеві в голову стрілила блискуча ідея.

На стінах сараю висіли великі рибальські сіті, а збоку стояли акуратно сперті на стіну вудки й спінінґи. Вочевидь, дід любив рибалити. Як і Міклош, який усе дитинство пролазив з вудкою, ловлячи рибу в усіх довколишніх водоймах. «Слухай, — натхненно звернувся він до напарника, який уже починав куняти. — Слухай, що я придумав! Поки дід спить, ми тихенько беремо спінінги, йдемо рибалити, ловимо рибу, а під ранок повертаємося, ставимо все на місце, щоб старий нічого й не помітив, а рибу забираємо собі. Тепер кінець березня, риба прокинулася й після зими голодна, як дракон!». Такий блискучий задум колега сприйняв із захватом, адже також дуже любив рибалити, а за останні років п'ять до цього прекрасного заняття все ніяк руки не доходили. Хоча Тиса настільки геніальна річка, що в ній можна робити неможливе. Адже, наприклад, в Україні заборонено ловити дунайського лосося, який заходить нереститися у верхів'я Тиси. А в Угорщині цю рибу ловити дозволено. Кордон між Україною й Угорщиною проходить по центру течії річки, тому кмітливі закарпатські рибалки просто закидали свої спінінги на протилежний бік, ловлячи таким чином уже угорського, дозволеного лосося. Кожен у цих місцях до певної міри був рибалкою — хоча б у душі. Наші прикордонники теж.

Тому й пішли. Ніч була темною й хмарною, жодна зірка не освітлювала дорогу молодим добувачам. Міклош приблизно пам'ятав, що найближче озерце знаходиться за якісь двадцять хвилин ходи від дідового обійстя. Обидва прикордонники несли з собою по спінінгу, сховавши зайві на риболовлі автомати на горищі сараю. Після хоч і спертого, але теплого повітря приміщення, ніч видалася рибалкам свіжою й холодною. Цей холод проймав до дрижаків, змушував пришвидшувати крок. Добре, що вони поцупили в діда ще одну пляшку слив'янки, вона мала допомогти їм грітися й не втрачати пильність, коли клюне — вони не сумнівалися, що велика — риба. Уночі відстань і час здаються довшими, ніж удень, а п'яна нетерплячка ще більше посилила враження хлопців, яким через п'ять хвилин почало здаватися, що йдуть вони вже добру половину ночі.

— А ти впевнений, що ми правильно йдемо? — запитав напарник у Міклоша.

— Ясний красний, я тут кожного пса знаю, вся риба мене в обличчя впізнає! — відповів той.

Ще через п'ять хвилин під чоботом Міклоша щось хлюпнуло. «Тпру, стій, прийшли!», — владно віддав він наказ. Ніч була такою, що небо в чорноті своїй зливалося із землею, а межа видимості не сягала й тридцяти сантиметрів. Весь цей час приятелі йшли майже навпомацки, не видячи нічого навколо себе, керуючись лише інстинктом Міклоша, який був упевненим у правильності шляху. Чоловіки відступили на півметра назад й почали розмотувати свої спінінги. Оскільки більше нічого підходящого з собою не мали, то на гачки почепили великі бомбочки, зліплені з м'якуша білого хліба. «Нічого, нічого, на це зараз великий короп піде! А знаєш, які тут є коропи? Та ти нічого не знаєш! Коли я був малий, то тягав тут більших за себе! Пам'ятаю, одного разу на куряче стегно клюнув величезний сом, як я не старався, а витягнути ніяк не міг, бо він був важчий і сильніший за мене. Тоді я прив'язав вудку до дерева, а сам побіг у найближчий присілок за дорослими. Ті прийшли, але й їм не під силу було витягнути з води того монстра. Тоді пригнали вантажівку, яка нарешті змусила сома побачити світ Божий. Він був такий великий, що його називали Китом. Коли його витягли, вода в озері впала на два метри. Всі приходили фотографуватися. Ось таку рибу я ловлю! Ох, якого коропа ми тут зараз упіймаємо, побачиш! Не знаю, як і донести його потім у частину», — екзальтовано говорив Міклош.

Коли все було готове, рибалки відпили з пляшки по кілька ковтків — за успіх і майбутній улов. Першим замахнувся і закинув спінінг Міклош, після нього в іншому напрямку полетіла й волосінь із гачком напарника.

— Слухай, а чому не чутно було сплеску води? — поцікавився той.

— Мабуть, ми досить далеко закинули. Воно й на добре, досвідчений рибалка ніколи зайвий раз рибу шумом не потурбує, — казав Міклош.

Закинувши, хлопці всілися на землю, закурили й поволі допивали пляшку. За якусь годину втома, слив'янка й тепло бушлатів зморили їх, прикордонники поснули солодко, як діти. Снився їм один сон на двох: на старому велосипеді центром села Вилок їхав велетенський вусатий сом, а на голові в нього був військовий кашкет. Чомусь у сома були ноги, якими він крутив педалі. Під'їжджаючи до нових воріт, сом піднімав ногу й спускав у заздалегідь поставлене селянами відро порцію ікри. Люди дякували, усміхалися й проводжали рибу, осіняючи її хрестом. Під вусами сома диміла цигарка, а в очах стрибали бісики, коли він проїздив повз красивих юнок. У всіх сільських дівчат ніг не було, на їхньому місці повиростали хвости з плавниками, тож хлопці на них не дуже задивлялися, бо без сенсу. Натомість двоє прикордонників сиділи на центральній автобусній зупинці у селі, розпивали пляшку й завзято закушували різноманітними наїдками, які їм приносили вдячні селяни, адже це саме прикордонники зловили сома, який так щедро обдаровує кожного охочого відром смачної ікри. Сиділи вони так до часу, коли приїхав рейсовий автобус і почав сигналити — сідайте, мовляв, богатирі!

Автобус і справді сигналив. Нервовими, уривчастими звуками він виривав зі сну прикордонників. Міклош важко й неохоче продер одне око й побачив, що прямо перед ними, безбожно сліплячи фарами, стоїть рейсовий автобус. Перебуваючи все ще на межі яви й сну, він озирнувся довкола й побачив темну й безрадісну березневу пустку полів, які почав поволі освітлювати світанок. Поруч лежав його напарник. «Ви там повмирали, блядь, чи шо? Дайте проїхати, мочи-морди йобані!», — кричав знавіснілий водій, підсилюючи свої слова гудком клаксона. Міклош ще раз озирнувся, приходячи до тями, й зрозумів, що вони з приятелем лежать посеред дороги. Перед ними блистіла двометрова калюжа, вхоплена тонесенькою кіркою ранкової криги: вночі таки вдарив легенький морозець.

Напарник почав крутити головою, прокидаючись, а водій автобуса тим часом вистрибнув із кабіни, голосно лаючись і бажаючи прикордонникам усіляких лих. З обох боків у металевих тримачах стояли закинуті спінінги із дзвіночками на тонких кінчиках. Побачивши їх, водій заходився реготати так, що кілька хвилин не міг і слова вимовити. Гірка правда нарешті дійшла й до Міклоша: у темряві ночі вода калюжі здалася їм початком озера. А сплеску води не було, бо вони закинули свої наживки просто перед себе — один на дорогу, другий у поле. Так і заснули, а о п'ятій ранку їхня риболовля стала перепоною водієві автобуса, який виїжджав із дому на свій перший маршрут. Міклош намагався щось пояснити й віджартуватися, але водій в жодну з версій не повірив. Та й важко було на початку дев'яностих повірити в слова зеленого прикордонника, який спав посеред дороги й від якого аж в Угорщину несло перегаром, що він насправді виконує тут завдання державної ваги, суть якого, на жаль, розкрити не може з огляду на його таємність і закони України. Після цієї ночі ніхто у Ведмедівському районі Міклоша на ім'я не називав, кажучи про нього коротко і страшно: «Рибалка!».