Розділ одинадцятий, в якому тунель відроджується!

— Я тобі яйця пофарбую в рожевий колір, — осяяла його своєю спокусливою усмішкою Дияволиця, — а потім відріжу. І ще й продам.

— Гаразд, гаразд, не сваріться, все ж о'кей! Я особисто нічого проти не маю, щоб наша мила й прекрасна Уляна Дмитрівна отримала вагонетку виключно для своїх потреб, — примирливо сказав міський голова Ведмедева. — Є заперечення в когось?

— Я за, — як завжди стримано відповів Геній Карпат. — І я готовий додати решту, сорок тисяч, якщо у вагонетках справді можна буде перевозити людей і якщо справді все буде готове до кінця серпня.

— Ура! Ура! Є вся сума, от і все, що нам потрібно! — вигукнув Ігор. — Можна буде й людей возити, і самим їздити, і з усією сумою точно впораємося до кінця серпня, а може, й до середини. Ось так робляться справи! А ви боялися!

— Ну, бо ти нас просто ошелешив цифрою в триста тисяч. Триста тисяч! Це непідйомна цифра, якби не Дох... — затнувся Ікар, — якби не наша чудова Уляна Дмитрівна, то нічого б не вийшло.

— Та ви смішні просто, такий проект задумали, розтрубили про цей фонтан на все місто, а грошей дати не готові. Слава Богу, що тунель завалився так швидко. Ще півметра — і тут навіть церкви не було б. Зрештою, викопати таку конструкцію лопатою просто неможливо, ви перечиталися дитячих книжок! — розійшовся на радощах Ігор Лях. — Та й Ичі насправді пощастило, він відбувся легким переляком, його могло взагалі там засипати.

— А, до речі, що з ним будемо робити? — спитала Дохторка.

— Нічого, побуде наразі в тебе, — сказав Золтан Барток. — Добре, що в нього немає родичів ніяких. Хай полежить у твоїй фортеці, може, дасть Бог, і оклигає найближчим часом. А там вирішимо.

— То коли можна очікувати на гроші? — заволодівав Ігорем нетерпець.

— Я свою частину готівкою можу дати завтра вранці, — сказала Уляна так, ніби йшлося про кілька гривень.

— Мені потрібен тиждень на збори, але не більше, гарантую, — у своєму стилі відповів Мірча.

— Я теж завтра можу віддати, не проблема, — була відповідь Ікара.

— Я вигадав ідею, носив обіди, у нашій країні вчителів не... — знову почав Тис.

— Мовчи, з тобою вже з'ясували! — перебив його Золтан Барток. — Ви тоді починайте засипати все, готуйтеся, а я за тиждень виділю гроші, швидше не можу, закон такий. Я й сам, як на те, давно вже хотів поміняти в центрі трансформаторну, це ж потреба міста. Так що ви просто вчасно запропонували, не думайте.

— Чудово! Тоді від завтра ми починаємо працювати тут, а вже сьогодні ввечері я замовлю техніку. До речі, гляньте вдома в Інтернеті, поґуґліть латинкою Lovât чи Lovât MTS, можна все на відео побачити, дуже цікаво. Через кілька днів така машина стоятиме в центрі Ведмедева! Завтра зранку я об'їду всіх готових і зберу гроші, решту ж будемо чекати. І до Дня Незалежності все запрацює! — сказав Ігор і допив свій уже майже гарячий квас, встаючи з-за столу.

— Який же прекрасний подарунок буде моїй Україні на її День народження! — закотив очі від щастя учитель. — Нарешті наша древня земля з'єднається з Європою! І не потрібні нам ніякі Європарламенти, саміти й угоди. Ми, ведмедівці, самі собі Європарламент!

— Ну, все, по конях, засиділися тут, у мене вже вся сорочка мокра. І від завтра — до роботи! — сказав Золтан Барток на прощання.

— І все-таки тут смердить гівном, людським гівном, хтось тут добряче наклав, — наостанок озираючись, промовив Йося і вийшов на площу. Мірча зачинив будівельний майданчик, після чого на розпеченій центральній площі Ведмедева все стихло, а з-за крони прадавнього дуба визирнули чорні хмари, передвісники лютої бурі, яка мала нарешті покласти край нестерпній спеці.