Розділ восьмий, в якому горе й нічого, крім горя

в якому горе й нічого, крім горя

Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.

Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з кишені свою найдешевшу «Нокію», увімкнув ліхтарик і попрямував уперед. Світло мобільного виривало з мороку всього півметра, тому учитель ішов майже навпомацки, щоразу намацуючи носом свого гострого черевика ґрунт для наступного кроку. Через п'ять метрів Тис знову скрикнув, але його голос розбився об земляні стіни, втонув, навіть не давши відлуння. Учитель обернувся — світла пляма входу в тунель була вже далеченько, натомість попереду панував суцільний морок. «И-и-и-чі! — ще раз, ледь не надриваючи горло, крикнув Тис, але відповіді не було. Тоді він подумав: «Ого, як швидко просувається справа, тунель уже такий довгий, що в ньому і йти втомлюєшся, зовсім скоро ми побачимо світло з угорського боку! Але не бракувало б тут якусь лампочку вкрутити, бо ж і чорт ногу зломить!».

Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.

Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».

Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон з ліхтариком.

Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!

Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з його грудей вирвався сухий кашель. Гробар викашлював із себе глину, що забила йому рот, а Тис перевернув його на бік, легенько гамселив товариша долонями в спину, щоб стимулювати відкашлювання, і приговорював: «Вставай, Ичі, все буде добре, ти живий, ти теплий, ти дихаєш, ну давай, дорогенький, все ж добре, ти живий, зараз ми виліземо і тобі стане легше, давай, Ичі, все буде гаразд, дихай, кашляй, так, так, молодець, ось так треба!».

Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.

Ще раз рвучко сіпнувшись, Тис звалився назад і вже лежачи побачив над собою навіс. Вдалося! Він витягнув Ичі, вони на повітрі! Майже півгодини лежав учитель, розглядаючи прекрасну і бездоганну, як йому в той момент здалося, структуру шиферу, дихаючи і відчуваючи насолоду, з якою його змучене тіло застигло й не рухалося. Тоді важко виборсався з-під нерухомого Ичі й присів. Що ж робити далі? Як витягнути бідолашного гробаря нагору? Жодних сил уже не було. Треба кликати на поміч когось, але кого? Кожна стороння людина, яка зайде за огорожу будівельного майданчика, може зрозуміти, що Фонтан Єдності — зовсім не фонтан. Тим паче, якщо хтось спуститься вниз і побачить тунель, вісімнадцять метрів якого провадять у бік близького й настільки жорстоко зачиненого кордону. То як вчинити у цій ситуації?

Ставши навколішки, Тис узяв у свої долоні обличчя гробаря й спробував його привести до тями: «Вставай, ну, давай, що ж ти так, розплющ очі, подивися, ми вже на повітрі, ти дихаєш, білий день над нами, вставай, підводься, я ж сам тебе не витягну із цієї клятої діри!». Реакції не було. Тоді вчитель витер губи об рукав сорочки й припав ротом до рота Ичі. Якби хтось побачив їх, то неминуче розпізнав би любов. Тис і справді з усіх сил намагався робити товаришеві штучне дихання, пирскав йому повітрям до рота, тер свою щетину об його, надував щоки і тужився. Але нічого не допомагало. Розгнівавшись, він згарячу відважив три ляпаси Ичі, вклав у них усю свою лють, втому і злість на цього дебелого телепня, огрядного йолопа, через якого весь проект і все майбутнє України може закінчитися викриттям, поразкою, провалом! Ичі не реагував узагалі ні на що, просто лежав із заплющеними очима й сопів. Невідомо звідки, можливо зі злості, у Тиса знову з'явилися сили, й він заходився тягнути Ичі на сам центр віка, до драбини. Напружившись, спробував підняти гробаря, зачепити його тілом за драбину, натягнувся, затримав дихання й підтягував, але в останній момент лише тонко — фальцетом — перднув і присів. Ні, витягнути Ичі драбиною було нереально, для цього знадобилося б двадцять міцних чоловіків — таку-то тушу тягнути, та ще й угору!

Залишалося відро, яким сам Ичі піднімав землю. Кран, хоч і був примітивним, але все ж робив процес підйому легшим і швидшим. Але як підняти гробаря у відрі — невже частинами? Тис узяв відро й засунув у нього руку безвольного Ичі — більше нічого не вмістилося. «Еврика!» — вдарив себе по чолу вчитель, відв'язав від ручки відра мотузку, а потім двічі перев'язав нею товариша навколо талії. Таким чином цю тушу можна було підняти. Задоволений собою, Тис встав на ноги, сплюнув на долоні, хвацько потер одну об другу, взявся за інший край мотузки, видихнув і потягнув. Йшло важко, вдалося підняти тіло Ичі всього на двадцять сантиметрів, та й то не все тіло, а лише живіт, тож тепер гробар просто вигнувся дугою. Скільки вчитель не силкувався, не пробував зробити зі свого тіла противагу — нічого не виходило: Ичі лише почав сопіти голосніше. Отже, самому Тису витягнути його не під силу. Нарешті вчитель додумався задзвонити до своїх спільників, щоб розказати їм про трагедію й покликати на поміч. Він аж просяяв від думки про підмогу, почав нервово набирати номер Ікара, у слухавці почувся голос оператора, який повідомляв про абонента поза зоною досяжності. Тоді Тис зателефонував до Генія Карпат, але з того боку йому просто не відповіли. Кільканадцять разів дзвонив він до нього, але вайлуватий румун не піднімав.

Тому вчитель вирішив побігти за ним додому — мабуть, Геній Карпат просто порається десь на подвір'ї, а телефона не чує. Ще раз окинувши поглядом лежачого побратима, Тис поліз драбиною вгору. За огорожею будмайданчика він здивувався, що навколо вирує спокійне й розмірене життя, ніхто з містян ні про що не здогадується, ніхто не думає, що всього у трьох метрах під ними лежить без свідомості гробар Ичі. Нашвидкуруч заправивши сорочку в штани, Тис пригладив слиною свої запорошені вуса й розшарпане волосся і майже побіг одноповерховою, затишно-міщанською вулицею Станційною до подвір'я Генія Карпат.

У грудях його пекла тривога, щось незвідане й незрозуміле гризло вчителя історії, палило зсередини, змушувало поспішати й навертало сльози на очі. Щиро кажучи, він понад усе боявся, що Ичі помре. Ще однієї смерті він би не витримав. Як не зміг би пробачити собі ще раз свою безпорадність перед обличчям цієї потворної баби з косою. Бо ж одного разу вона вже забрала від нього людину, а Тис так нічим і не зміг її відбити, врятувати. Смерть уже була в його житті, тому він так боявся її. Ще однієї не пережив би.

А колись було по-іншому. Та що там по-іншому — усе було прекрасно! Двадцять із гаком років тому, коли він познайомився з Марічкою. Який був день! День днів! Тисові було двадцять, а Марічці — двадцять один, вони обоє вчилися в Ужгородському університеті. Хлопець — на історичному, дівчина — на біологічному. Того прекрасного, незабутнього дня Тис ішов набережною від пішохідного мосту до міської ради, за якою був дешевий генделик, якраз по кишені студентові дев'яностих. Майбутній історик проминув вулицю Корзо й пішов попри першу школу, колишню міську гімназію. Був жовтень, можливо, найпрекрасніша пора в Ужгороді, коли повітря ще ніжне й оксамитне, а кольори навколо гарячі й насичені, коли люди вдягають найкращий свій одяг і цілісінькими вечорами можуть прогулюватися центром, вітаючись між собою й принагідно жартуючи, була осінь, коли ввечері світло вуличних ліхтарів вириває з обіймів ночі пожовклі крони дерев і сріблить темну сутінь річки.

Біля першої школи на лавках повмощувалася молодь, з ресторану неподалік грала музика, Тис йшов натхненний і злегка захмелілий, а трохи на віддалі від усіх стояла самотня й тендітна жіноча постать із книжкою в руках. Як постійно в ті роки, майбутній учитель глибокими й довгими поглядами задивлявся в усі зустрічні дівочі очі, немов спокушаючи їх своєю нахабністю, викличністю; але цього разу погляд дівчини був сильнішим, упертішим, палючішим, він переміг Тиса, той опустив очі й побачив, що в руках незнайомка тримає книжку. Та й не просто книжку — «Кобзар»! Це й стало вирішальним моментом, переважило шальку терезів — і юний студент закохався.

Адже він тому й вступив на історичний, що був патріотом України, змалку мороз йшов йому шкірою, коли він думав про славне козацьке минуле, бороду Грушевського чи вуса Чорновола. Як він тішився, коли Совєтський Союз розвалився, коли ненька-Україна нарешті стала незалежною! Але разом із цим почався економічний крах і розруха, справді важкі часи, коли патріотами залишилися тільки сивочолі діди й баби зі вставними щелепами, а молодь тема патріотизму не цікавила зовсім. Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта», партії «Народний Рух» (і потайки ще й іншої патріотичної партії — «Української республіканської партії «Собор»), «Пласту», спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував). І майже ніде не бачив своїх однолітків. На засідання літні патріоти приводили внуків, дошкільнят і школярів, але студентів майже не було. Не кажучи вже про студенток. А юний історик завжди мріяв про прекрасну, звабливу, хтиву і — головне! — патріотичну дівчинку, з якою вони б могли обговорювати князів Святослава і Володимира, твори Шевченка й Маланюка, чини героїв Карпатської України і Крут. Але такої дівчини не було. Ніде.

Тож коли він побачив «Кобзар» у руках прекрасної незнайомки, серце в нього тьохнуло, з очей скрапнула відома чоловіча сльоза, а штани настовбурчилися від несхитної ерекції справжнього українця. Тільки та перша розмова біля школи не дуже склеїлася, Тис був розхристаним і схвильованим, від нього несло дешевим алкоголем і часником, тож Марія сухо відреагувала на його пропозицію знайомства і сказала про біологічний факультет радше для того, щоб цей нав'язливий і неприємний, худий, як сірник, юнак відчепився. Тис і справді, немов ліана, обплітав незнайомку, вчепився в неї, як реп'ях, не давав навіть слова сказати, тільки увесь час торохтів — про себе, про своє рідне місто Ведмедів, про історичний факультет і генделик за міськрадою, про Україну, її волю, честь, славу і народ. На щастя, підоспіла Маріїна подруга, з якою вони запізнювалися на виставу в облмуздрамтеатр, і дівчата таки змогли відкараскатися від цього бевзя, але за високу ціну — здуру назвали справжній номер своєї кімнати в гуртожитку: 204. Багато років після цього вечора Марічка нарікала на свій дурний язик, який узяв і вибовкнув правду, не вигадавши якоїсь бабці, хворої тітки чи взагалі хатини за містом.

Отримавши необхідну інформацію, щасливий і безмежно закоханий Тис почимчикував у генделик, де запив так, що про нього три дні ні слуху ні духу не було. Марія вже почала сподіватися, що омине її чаша ся, але кавалер таки з'явився — на п'ятий день, із букетом квітів і збіркою Василя Симоненка. Збірка особливо здивувала дівчину, яка зроду-віку не цікавилася літературою, а поезію взагалі терпіти не могла. І лише на якомусь сьомому побаченні, поставивши обов'язкове й сакральне для всіх пар запитання: «Що ж ти в мені знайшов», — почула просту, лаконічну й, на жаль, нищівну відповідь: «Кобзар». Безліч разів тоді й потому Марічка намагалася розтовкмачити горе-ловеласу, що ніколи й не подумала б читати віршів, тим більше — старого й до болю в тілі нудного Шевченка, просто їй була потрібна тверда обкладинка для курсової, яку дівчина не захистила влітку й намагалася здати тепер, у жовтні. Нічого відповідного вдома не знайшлося, тож вона взяла з серванта найбільшу книжку в твердій палітурці, видерла й викинула в кошик для сміття сторінки, а на їхнє місце вклала свою курсову. Виявилося, що книжкою був «Кобзар», але першим і останнім, хто це помітив, був Тис: саму дівчину цей факт абсолютно не обходив.