Розділ чотирнадцятий, дія якого розгортається за тиждень до урочистого відкриття Фонтана Єдності

дія якого розгортається за тиждень до урочистого відкриття Фонтана Єдності

У понеділок, 17 серпня 2015-го року, Ведмедів жив своїм звичним життям. З самого ранку хто мав роботу — поспішав на неї, решта вешталася без діла вулицями. Чоловіки набундючено сиділи на терасах кав'ярень, по кілька годин п'ючи одну каву. Скрізь панувала південна атмосфера: непоспіху, ледачості, завмерлого споглядання. Не дивиною було побачити на вулиці людину, яка просто нерухомо стояла й дивилася перед себе. Часто ведмедівці більше часу проводили в кафе, ніж на роботі. Спека стояла така, що й мухи не літали, а комарі зважувалися докучати людям лише у вечірні прохолодніші години.

Ця соковита південність Закарпаття полягає не лише у кліматичній погожості, йдеться також про певну географічну складову. Адже з одного боку цю область оточують Карпати, не пропускаючи в долину холодні вітри. Таким чином, весна сюди приходить значно швидше, вже в другій половині лютого, а осінь натомість відступає повільніше. Зими як такої майже немає: сніг і мороз не протримуються довше кількох днів кожного зимового місяця, тож у Ведмедеві Новий рік найчастіше зустрічають посеред мряки, брудної каші під ногами та інших ознак відлиги. Дивно, що в цих місцях не вирощують лимони, помаранчі й оливки: влітку спека сягає цілком італійських чи грецьких показників.

Мало того: природна географічна перешкода у вигляді Карпат на півночі зробила із Закарпаття ще й екзотичний культурний феномен. Здається, це найбільш балканський регіон України. Разом із Буковиною ці дві території є справжнім ментальним Півднем. І варто зауважити, що їм значно ближче до Балканського півострова, ніж до Кримського. Ще задовго до приходу слов'ян кочові пастухи блукали тутешніми гірськими хребтами, переносячи знання, новини, мови, культуру й хвороби. І ось тепер у верховинському чи гуцульському слові «ватра» мало хто розпізнає давньоалбанське слово. Зате значно легше впізнати музику й кухню. Опинившись на весіллі в Закарпатті, серб почуватиметься, як удома; жирна й гостра їжа, розмаїття паприки, алкоголь із підручних фруктів — усе це подібне від Ужгорода аж до найпівденніших грецьких островів. Та й часи угорського панування зблизили закарпатців із балканськими народами: на одному краю монархії жили закарпатські українці й словаки, а на другому — градація виглядала б приблизно так — балканці, югослави, серби й хорвати. Два слов'янські острови з двох боків імперії не могли не зближуватися, не об'єднуватися задля сильнішої позиції при будапештському дворі.

Балкани... Де жодне весілля не закінчується без убивства, де стріляють у повітря з нагоди народження сина, де якщо п'ють, то всмерть, де шкіра чоловіків чорна від роботи на палючому сонці, а руки спрацьовані й великі; де важко зрозуміти: сивина це чи просто дорожня курява осіла на волосся; де завжди гуляє вітер, що створює протяг, а тому люди ходять з ватками у вухах — це протяг між Сходом і Заходом, між теплом і холодом, а отже — також між Північчю й Півднем; де до сніданку з двох яєць і шматка хліба нарізають величезну свіжу цибулину; де всі їдять часник, а тому його запах стійкий і повсюдний: їдять, бо смакує, їдять, бо захищаються від недуг, їдять, бо він відганяє чортів і упирів.

Балкани — це територія крайнощів і емоційних надламів. З одного боку — ледачість і сонливість. Люди іноді просто сидять і дивляться на гору цілий день. Або спостерігають за мандрівниками, що сунуть дорогою. Ті ж потім у щоденниках пишуть, що «усі там дивні й апатичні, чоловіки можуть годинами стояти без діла на вулиці, схрестивши руки на грудях і дивлячись у далечінь, а єдиною їхньою дією в цей час є скептичне спльовування, що, мабуть, символізує зневагу до цього світу». А з іншого — неймовірна жорстокість і, однак, щастя. Якщо тут воюють, то не залишається жодної живої душі, включно з малюками в животах вагітних матерів. А якщо веселяться, то до втрати свідомості — з голосінням і сміхом водночас.

Тут вважається, що насправді щастя має двояку, дуалістичну природу. Найбільшим щастям є поєднання радості з горем, насолоди з болем. Напевно, коріння цього слід шукати в іранському маніхействі, що колись разом із завойовниками прокотилося Балканами, а звідти у видозмінених формах перекочувало й північніше, вірогідно, аж до Закарпаття. Хай там як, а Добро і Зло, Світло й Темрява сприймаються тут невіддільно, у всій своїй діалектичній єдності й боротьбі протилежностей. Тому у найщасливіший свій момент — наприклад, на учті з нагоди народження сина — чоловік прагне поєднати ейфорію з болем, щоб відчути найвищу насолоду. П'є, а коли алкоголь уже притуплює відчуття, раптом бере чарки в кулаки й б'є по столу, щоб розбите скло порізало йому руки. І тоді чоловік досягає однієї з найвишуканіших форм екстазу: він щасливий, йому хочеться співати, але він плаче від пекучого болю й стікає кров'ю. Це кульмінація, момент істини, квінтесенція Балкан. Крайнощі, надриви: або лінива апатія, або несамовита радість, змішана з жорстокістю й болем.

Крім усього іншого, ця дивовижна географічно-ментальна єдність є ще й територією забуття. Можна пояснювати це по-різному. Скажімо, тим, що протягом довгих століть окупації й імперського ярма тут не було освіти, шкіл, університетів, інтелігенції, тож і не було кому дбати про історію. Пам'ять тут знищувалася, випалювалася вогнем, вишкрібалася ножами й мечами, поступалася місцем асиміляції й пропаганді. Втім, можна обійтися й простішим тлумаченням. Тут просто немає пам'яті. Життя тут настільки важке і безпросвітне, що прожитий день одразу ж хочеться забути. Напитися ввечері так, щоб зранку нічого не пам'ятати. Мабуть, можна надибати якісь записи сновидінь мешканця Варшави, Стокгольма чи Гамбурга, але ви навряд чи знайдете щоденник снів жителя Бухареста, Любляни чи Ужгорода. Бо тут сни забувають за мить до пробудження, вони злітають з повік, щоб уже ніколи не повернутися.

Хто-хто, а Тис на цьому добре знався. І як історик, і як ведмедівець. Забуття поглинало тут усе, перемелювало в невиразне місиво, схоже на брудну снігову кашу. Тут не вміли пишатися собою і пам'ятати про важливі події чи героїчних постатей. Можливо, через те, що тут важко було зрозуміти, хто ким був. Народи, що населяли ці рівнини й гори, настільки змішалися між собою, що давно втратили своє первісне обличчя. А дві світові війни й модерні націоналізми змушували всіх вибирати: на чиєму ти боці, хлопче? Чий ти? Найлегше, як це не парадоксально, було євреям і циганам, хоча потім, під час Голокосту й Пораймосу, це зробило їхню ситуацію найважчою. Бо вони знали точно, ким вони є. Й інші знали. А що робити, скажімо, такому Михайлові, в якого в родині були й чехи, і серби, й угорці, і німці, і словаки, і румуни, а сам він вважав себе українцем? Коли меч війни завис над усіма, довелося вибирати свою ідентичність, а значить — і своїх героїв, національність та версію історії.

Внаслідок цього багато людей незаслужено опинилися за бортом. Скажімо, вихідцем із Ведмедева був всесвітньо славний композитор Бейла. Ім'я угорське, але музику він писав транснаціональну. Бо й чи можлива взагалі якась приватна, суто національна музика? Він збирав народні пісні, переробляв їх для симфонічних оркестрів — і потім мелодії, що лунали на ведмедівських весіллях, слухали у найкращих філармоніях світу. Зорієнтувавшись, що тут кар'єри не зробиш, ще зовсім юний Бейла вирушив у свою подорож до визнання: через Братиславу, Відень і Париж — до США, де довгі роки був прима-композитором філармонії в Бостоні. Але це не означало, що хтось пам'ятав про нього у Ведмедеві, не кажучи вже про вшанування. Просто не було кому це зробити. Ведмедівські угорці не могли вважати його виключно угорським композитором, бо його музика багата слов'янським, українським звучанням. Своєю чергою українці також не квапилися називати своїм когось на ім'я Бейла. То й що, що він українські мелодії виніс на світовий рівень? Мадяр є мадяр.

Таким чином, ніхто по-справжньому не хотів узяти цього композитора під свою опіку. Бо якби славити його почали угорці, то українці одразу б закинули їм, що основа його музики — наша, українська. А якби першими це зробили українці, то мадяри затикали б їм писки національністю Бейли. Та чи мають генії національність? Бути понад кордонами і шаблонами — важка доля в нашій частині світу, в Центральній Європі, де кожна розпочата тема закінчується конфліктом. Тож краще не починати жодних розмов, забути. Приблизно так і сталося з Бейлою: ніхто не хотів ним займатися, щоб не накликати на себе негараздів. Як наслідок: у Ведмедеві не було вулиці Бейли, пам'ятника йому, його твори не виконувалися на міських святах. Натомість у Бостоні був і пам'ятник, і фестиваль імені Бейли, і навіть філармонія названа на його честь. Що й не дивно, бо там не було мадярів і українців, які знову не змогли б ані поділити творчість Бейли, ані разом збагатитися нею, визнавши щось прекрасне, цінне, геніальне — спільним.

Тис і сам, бувало, подумував написати в «Зорю Ведмедева» статтю про Бейлу, закликати назвати вулицю його іменем і поставити погруддя в центрі. Але спочатку не наважувався, щоб зайвий раз не підгодовувати пиху мадярів, які досі по-імперськи вважали Ведмедів своїм містом (хоч ніколи протягом історії й не становили тут більшості). Та й щоб не заробити репутацію зрадника України, який продався за тридцять гривень гонорару. Відтак славив за шинквасом князів Святослава й Ігоря, чиїх ніг тут ніколи й близько не було.

А тепер учитель і поготів би не заступився за композитора. Бо вони стали конкурентами. А Ведмедів — містечко не аж таке велике і може мати лише одну людину, що ввійде в історію. І цією людиною мусив стати сам Тис, і саме з його — Михайла Олексійовича Чвака — іменем та життєписом у майбутньому мали бути пов'язані всі вулиці й публічні установи Ведмедева. Хоча, звичайно, в глибині душі Тис завжди відчував певну спорідненість із композитором Бейлою. Перш за все через те, що будь-яка сильна особистість повинна плисти проти течії, бути не такою, як усі. Поки всі наживалися на контрабанді й думали виключно про гроші, Тис жив бідним учителем, що турбувався не про себе, а про Україну. Своє лузерство він виправдовував непересічністю. І одразу ж пригадував собі на виправдання Бейлу, який замість бізнесу чи державної кар'єри був поглинутий музикою, що зробила його в підсумку безсмертним. Хто сьогодні пам'ятає імена митників, нотаріусів, міських голів, які сто років тому керували життям цієї околиці? Ніхто. Зате в Бостоні... А все тому, що Бейла плив проти течії.

Утім, власне з цією метафорою у житті Тиса були пов'язані не найкращі спогади. Колись давно-давно його батько Олекса, названий так у пам'ять про народного героя й месника Довбуша, наочно продемонстрував синові правила спокійного й щасливого життя. Був кінець травня, час, коли спека ще не така нестерпна, а людина ще не втомилася радіти теплу. Усією родиною вони відпочивали на Тисі, в мальовничому урочищі, яке облюбували ведмедівці. Вода в Тисі, найважливішій кровоносній судині, що сполучає Закарпаття з Балканами, оскільки впадає в Дунай уже на території Сербії, була чистою й літеплою. Батько покликав сина за собою, обіцяючи щось пояснити. «Давай спробуємо позмагатися, хто довше зможе плисти проти течії», — запропонував тоді Олекса Чвак своєму синові.

Чоловік і юнак, що вже були майже одного зросту, зайшли у воду по груди. Повернулися обличчям до течії, а коли батько подав знак, почали плисти. Спочатку Тисові здавалося, що плисти легко, але потім струмінь води почав перемагати, а сили — танути. Як не намагався хлопець, як не тужився, а найбільше, що йому вдалося — це залишатися на одному місці, не спливаючи вниз. Руки стали дерев'яними, а потім і цинковими, не хотіли підніматися, бракло повітря у грудях, а рот і ніс усе частіше хапали воду, що бурунилася навколо хлопця, як навколо скелі. Коли сили вичерпалися, Тис став на ноги і подивився на батька. Той голосно розсміявся і сказав, що він не втомився, бо перехитрив Тиса: насправді весь цей час стояв на ногах, трішки присівши і перекидаючи руками лише для вигляду, нібито пливе. А тим часом задоволено спостерігав за хлопцем, який боровся з течією, але зовсім скоро змучився і здався. «Запам'ятай, синку, — підсумував Олекса. — Ніколи не треба плисти проти течії, ніколи! Навіть якщо хтось запропонує тобі просто позмагатися, рішуче відкидай таку пропозицію, бо хто б не виграв у цьому змаганні, однаково буде дурнем і не здобуде нічого. Це позбавлене сенсу — плисти проти течії. Краще прилаштуватися під потік води й таким чином розігнатися, стати прудкішим і сильнішим. Ось де мудрість життя!».

І Тис запам'ятав це напучування. Щоправда, вважав його міщанським, пристосувальницьким, правилом слабаків і боягузів. Що ж, треба визнати: саме таким і був його батько, який прислужував кожній владі, ніколи не висловлюючи своєї думки. Якої в нього ніколи й не було. Бо пересічні люди не мають думок, вони — лише інструменти в руках пасіонаріїв, які змінюють світ. Таких, як він. Як Тис.

Про це вчитель думав того погожого серпневого ранку, у понеділок 17 серпня, за тиждень до Дня Незалежності України й урочистого відкриття Фонтана Єдності, коли викочував із сараю свій велосипед. Зщіпивши штанини, накинувши піджак і капелюх (ведмедівці навіть у найстрашнішу спеку понад усе цінували елегантність), Тис вирушив у напрямку площі Миру, щоб поцікавитися ходом робіт. Відколи до проекту долучилися брати Ляхи, роль Тиса обмежилася лише авторством ідеї. Тепер від нього ніхто нічого не хотів і не чекав. Навіть Марічкині обіди — що-що, а готувати вона вміла! — не цікавили Ігоря і Йосипа. Тисові не залишалося нічого іншого, як тонути у в'язкому неробстві і присвячувати весь свій час мріянню про майбутню велич і славу.

Зрештою, йому не було навіть з ким як слід поговорити. Усі компаньйони були зайняті власними справами і турботами, зустрічалися рідко, хоча мер з огляду на близькість будівництва заглядав до будки Ляхів щодня. Ця неможливість говорити, хвалитися, ділитися з іншими своїми думками й мріями палила Тиса зсередини. Навіть рідній Марічці наразі він не міг звіритися, бо та була надзвичайно балакучою. Колись її двоюрідна сестра, що працювала у відділі оголошень і реклами обласної газети, пожартувала, що радитиме своїм рекламодавцям послуги сестри. «Подумайте, — реготала вона, — якщо розвісити у місті десять величезних білбордів, то все одно інформація дійде не до всіх. А якщо розказати її Марічці й кілька разів наголосити, що це «по секрету», то таємницю вже за дві години знатимуть усі в місті, навіть щойно народжені діти в пологовому будинку! Тому моя сестра краща й ефективніша за будь-який білборд. Головне — щось сказати їй на вушко й попросити нікому не говорити».

Колись, безумовно, Тис розкаже дружині про грандіозний проект тунелю, але тільки коли настане слушний час. Не тепер. І не зараз. Наразі інформацію треба зберігати в таємниці, хоч язик вже й ой як чешеться! На щастя, Марічка не дуже й цікавилася проектом. Кілька разів, ясна річ, запитала, чому Тис так часто вештається навколо Фонтана, але чоловік лише відмахувався, кажучи, що всіляко підтримує будівництво епохального для міста Фонтана Єдності, що це він його вигадав, а міська влада підтримала. Аж у таку марнославну версію Марічка не вірила, але все одно тішилася, що Тис хоч чимось зайнятий і бодай не щодня п'яний.