Розділ «Частина третя Битва»

Потроху Обраних видавили із заваленого трупами коридору. Якусь хвилину вони рубалися на самісінькому порозі, розуміючи, що і цю позицію скоро втратять.

— Іди! — вигукнув швед, відбиваючи удар алебарди своїм величезним мечем. — Я сам упораюся, іди. Ти потрібен там!

— Тобі самому не встояти!

— Плювати, все одно комусь залишатися, інакше вони увірвуться на наших плечах. А я задам їм перцю! Наостанок…

Гуго однією рукою відбив напад чергового ворога, а другою провів могутній аперкот, віджбурнувши Темного у натовп.

— Іди!

Андрій і сам розумів, що він має бути там, із священиком та Вікою, бо якщо щось трапиться, вони залишаться майже беззахисними.

Андрій відбив напад чергового ворога і швидко пірнув у двері, а Гуго, перемістившись на півкроку, перекрив прохід. Останнє, що Андрій побачив, — перед Гуго постав величезний бородань у рогатому шоломі. Розмахуючи палицею, гігант, який за габаритами не поступався шведові, кинувся в атаку, і вони зіткнулися, мов два розлючені мастодонти.

Священик уже стояв перед кам’яною стіною, цього разу без жодних ознак отвору, але так само прикрашеною різьбленням. Серед візерунків зблискував великий, схожий на гірський кришталь камінь.

— Ось ми і перед брамою Святилища. Заходьте.

Андрій здивувався, наскільки просто, буденно пролунали ці слова, наче вони прийшли у гості й за дверима на них чекає тепла затишна вітальня.

Священик поклав руку на кристал, минула секунда, друга, але нічого не відбувалося. Отець Сергій спохмурнів.

— Що за… А, зрозумів! Віко, ходи-но сюди.

Дівчина підійшла і мовчки поклала долоню поряд з рукою панотця. Камінь одразу ж засвітився холодним рівномірним вогнем. Холод потік по стіні, по підлозі, охопив і дівчину, і священика, й Андрія, принісши спокій і надзвичайну ясність думок.

Стіна тихо розтанула. Андрій дивився, але нічого не бачив. Лише темряву.

Однак тільки-но холод від каменя потрапив у цю темряву, як вона миттєво підтала і почала насичуватися білуватим димком, який, здавалося, народжувала сама темрява. Потім холод, увесь відразу, з усього простору навколо них, в єдину мить зібрався у цятку, вона полетіла в цей димок, і тієї ж секунди там спалахнуло світло.

Воно було яскраве, але не засліплювало. Андрій із серцем, що бухало, мов молот, увійшов до величезної зали і відчув, як його долоню стиснули гарячі пальці Віки.

Було невимовно красиво. Здавалося, перед ними справжнє синє небо, але разом із сонцем на ньому світилися зірки та місяць.

Під небом грали кольори веселки, переплітаючись у граціозні малюнки — яскраві, мов на палітрі художника. В них не було форми, але був сенс, який Андрій от-от мав зрозуміти.

А посеред зали на золотому троні лежав… великий Білий Дракон. Андрій очікував побачити тут що завгодно: могутні машини, магічне приладдя, книги, — тільки не це.