Розділ «Частина третя Битва»

— Прощавай і… спасибі, — сказала Вікторія.

Дракон наче і не почув її. Сонно кліпнув, потім, наче згадав про щось важливе, здійняв голову і знову подивився на людей:

— Не дозволяйте Йому наступного разу взяти гору. Краще, звичайно, щоб наступного разу не було взагалі, це у ваших силах. Людині треба переламати себе, точніше, деякі риси своєї вдачі. Не завжди розум повинен іти попереду серця. Та ви зрозумієте! Я сподіваюся, що ви зрозумієте. Важче за все змінювати себе, Всесвіт — набагато легше…

Коли Андрій, Віка та отець Сергій вийшли із зали, Темних у коридорі не було. Підлогу було вистелено мертвими тілами, місцями вони громадилися справжніми купами, так що Андрій не одразу помітив Гуго.

Швед сидів, прихилившись до стіни, і його рука все ще стискала руків’я вищербленого меча. Коли Андрій наблизився, Гуго повільно підняв бліде обличчя, розплющив очі й усміхнувся:

— Ну ось і все. Ми таки зробили це…

Батлук схилився до нього і здригнувся: ліва рука велета була майже повністю відрубана, підлогою розтікалася калюжа крові, змішуючись із кров’ю Темних. Гуго помирав.

Розуміючи, що тут нічого вже не вдієш, Андрій поволі випростався. Гуго зітхнув, його погляд зустрівся з Андрієвим, і вікінг через силу підморгнув:

— Ото була бійка…

Його голова впала на груди.

Минуло кілька довгих, страшних миттєвостей. Тиша давила, важча за найбільшу кам’яну брилу. Отець Сергій нахилився над тілом і обережно закрив Гуго очі.

— Усе…

Це слово вдарило навідліг. Боляче. Неначе у дзвін. Похоронно. Лунко. Дуже боляче. Остання жертва Темряви. І остання Андрієва провина.

Відвернувшись до стіни, він довго стояв мовчки, ковтаючи горе, і плакав… Потім рішуче повернувся, відкинув непотрібну вже зброю і нахилився до Гуго.

— Треба забрати його. Ми його поховаємо там, на схилі. Нехай він навіки залишиться біля Храму, щоб кожен, хто прийде сюди, міг би побачити його могилу і вклонитися…

Його голос зірвався на півслові. Андрій помовчав, але все ж спромігся договорити:

— Усі ми вклонимося…

Лабіринтом коридорів вони понесли тіло Гуго до виходу. Зала внизу була зовсім порожньою, брама відчиненою, а надворі… Надворі світило вічне сонце. Обрані вийшли з Храму і вклякли.

На відстані простягнутої руки були Темні. Та вороги зовсім не зацікавилися Обраними, наче ніколи про них не чули й не бачили їх зовсім. Вони вбивали один одного. Мовчки, зосереджено, наче виконували рутинну роботу.

Зрештою, останні двоє з них увіткнули один в одного мечі й упали до ніг заціпенілих людей. Десятки, сотні тіл укривали схил, билися в агонії, волали, проклинаючи і Сатану, і Бога.