Розділ «Частина третя Битва»

— Ти — мій… мій… мій…

Андрій щосили пручався, відчуваючи всім своїм єством наближення демонів. Застогнавши, він шаленим зусиллям змусив себе сконцентруватися і, пересилюючи огиду, торкнувся свідомістю мозку демонів.

Каламутний вихор хитнувся. Зовсім трохи. Андрій відчув, як здивовані тим дотиком демони зупинилися, вагаючись. Та його свідомість не могла боротися з телепатичною потугою двох могутніх мозків водночас. Якщо демони і були ошелешені несподіваною контратакою, то швидко прибрали все назад до своїх рук. Вихор заревів із новою силою.

І тоді Андрій знайшов єдиний правильний хід. Втрачаючи останні сили, він намацав свідомість Гуго. Там було порожньо. Темно і порожньо. Демони загасили будь-які його думки, будь-яку волю, тримаючи мозок на міцному налигачі власної ментальності.

Розуміючи, що другого шансу він не отримає, Батлук могутнім ударом перерубав той налигач і відчув, як тіло велета, вирвавшись із чужих пут, мало не впало.

— Гуго! Гуго!.. Неси… мене!..

Слова давалися з неймовірними труднощами. Андрій не знав, чи кричить те вголос, чи справді надсилає телепатичний наказ. Це забрало у нього всі сили. Чорний вихор ущільнився, заревів ще страшніше, й Андрій відчув, як його тіло поволі здіймається у повітря.

Остання думка, що він її відчував, була про те, аби не дати демонам знову захопити Гуго, вкривши його свідомість міцним, непробивним ковпаком. Та Андрій вже зовсім не бачив Карлсона, бо, витративши всю енергію, його телепатія згорнулася. А потім загримів близький, потужний грім…

Він прийшов до тями серед важкого, рухливого мороку. Моторошного. Чорні тіні ковзали безгучно, навіть на відстані простягненої руки їх не можна було чітко вирізнити. Дивно, але загрози Андрій не відчував.

Коли саме отямився, Батлук не зрозумів. Він раптом відчув, що поряд хтось є, і, трохи поворухнувши головою, побачив обличчя Віки та отця Сергія, котрі схилилися над ним.

— Що, Андрію? Як ти? — тривога бриніла в голосі дівчини.

— Нічого собі.

Андрій сів, спершись на руку, озирнувся на величезну, вже зачинену браму.

— Де ми?

— У Храмі, — відповів священик. — Я таки встиг зачинити двері, коли Гуго заніс тебе всередину.

— Заніс? Я нічого не пам’ятаю.

— Я теж, — загуркотів бас вікінга.

Андрій побачив його постать серед тіней; одна підпливла зі спини і, здавалося, пройшла крізь Гуго. Швед цього навіть не помітив.

— Здається, мені таки вдалося…

— Що?