Розділ «Частина третя Битва»

— Та… то я так.

Андрій озирнувся навкруги. Морок приховував розміри зали, в якій вони зараз перебували, але вона була не меншою за половину футбольного поля. Поодаль виднілися вузькі гвинтові сходи, видовбані в камені, що вели кудись нагору.

— Маємо іти, — промовив священик, — брама довго демонів не втримає, а коли, не дай Боже, з’явиться… Треба іти.

— Ці тіні…

— Дарма, не страшно, вони зараз в іншому вимірі й там залишаться, якщо ми не зробимо помилки.

— А що вони таке?

— Краще, Андрію, того не знати, — тихо промовила Віка. — Ходіть, отче.

У браму гепнуло щось важке, та вона навіть не зригнулася.

— Так вони довго її долатимуть, — зауважив священик.

Обрані рушили сходами, піднімаючись вище й вище, а внизу було чути лункі удари.

— Навіщо така велика зала, — пробурмотів, відсапуючись, Гуго, ні до кого не звертаючись.

— Хтозна, можливо, це природна печера.

Священик вийшов на круглий майданчик, зупинився, чекаючи на решту. Майданчик, мов балкон, висів над величезною залою, підлогу якої вже не було видно в мороці. Один його край переходив у нерівну кам’яну стіну, в якій Андрій побачив кілька бронзових дверей з химерними кутими візерунками на поверхні. Жодних слідів петель або замкових щілин видно не було.

— Одні, двоє, троє…

— Їх дев’ять, — перервав священик Андрієві підрахунки.

Він підійшов до стіни, постояв мить, потім струснув головою.

— Тепер головне не помилитися, бо тіні не будуть такими байдужими.

Андрій побачив, що морок навколо них начебто згустився. Потім зрозумів, що то чорні безмовні привиди злітаються звідусюди, сплітаючись у моторошну скань, клубочаться, ледь не торкаючись непроханих гостей. І так само не відчувалося жодної загрози, жодного страху, наче хтось навмисне вимкнув у Андрія всі емоції.

Отець Сергій стояв, переводячи погляд з одних дверей на інші — точнісінько такі ж. Його вуста ворушилися, наче він щось рахував. Нарешті священик рішуче взявся за ручку одних дверей, постояв, глибоко вдихнув і вже збирався відчинити їх, та раптом поспіхом відсмикнув руку.

— Ні, ось ці.