Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Пришестя темряви

Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!

 Об’явлення св. Івана Богослова, Гл. 12, cm. 12.

Розділ перший

Чорне місто реготало. Шкірилися в лиховісній усмішці арки прохідних дворів, дерева пнулися до горла артритними пальцями сухих гілок, й афішна тумба на розі безсоромно хихотіла, вип’ятивши голизну з-під обвислого паперового лахміття. Темно й порожньо.

Андрій мчав слизькими, мов намиленими, тротуарами, а йому в спину дихав страх. Страх стрибав по гілках, спостерігаючи за жертвою, шурхотів, у висохлій траві парків, кидався, вибравши зручний момент, в’юнким цуценям під ноги, хапав за литки і відстрибував у підворіття, аби за мить вистрелити крижаним повітрям із чорних віконних прорізів.

Вулиця за вулицею, вулиця за вулицею… Андрій відміряв їх автоматично, навіть думок не було. Жодних. Він вибивався із сил, та все одно ледве повз, наче муха в мелясі.

А навкруги, підстрибуючи в запалі, тіснилися сірі будинки, безгучно улюлюкали, підганяючи самотню людину. Вони тішилися. Вони розважалися, як розважаються на ярмарку мужики напідпитку, дратуючи та підбурюючи сільського дурника.

Андрій завернув за ріг будинку, обплутаного павутинням плюща, й зупинився. Широкий, неправдоподібно чистий проспект простягався аж до блідого сонця.

Чомусь Андрієві здавалося, що саме тут на нього чекає найбільша небезпека. Він нерішуче зупинився, озираючись навкруги: куди втікати? Та й навіщо?

І навіть не помітив, як довкола все змінилося. Спочатку Андрій не міг збагнути, що саме насторожувало, а за мить…

АВТОМОБІЛЬ!!!

Десь далеко-далеко на небокраї народилася яскраво-червона пляма, а потім долинуло заклопотане бурмотіння двигуна. Очі, що нили від нестерпної мертвості фарб чужого міста, жадібно поглинали свіжі кольори стрімкого «Опеля».

Заверещали від натуги гальма.

— Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!

Товстий роздратований чолов’яга ледь не вивалювався з відчинених дверцят машини, намагаючись за грубістю приховати переляк.

— Я тобі зараз протру очі, аби краще бачили!

Та для Андрія лайка цього спітнілого червонопикого дядька лунала, мов пісня. Він плакав від щастя, бо тепер був не сам у цьому морі холодного ворожого бетону.

— Вибачте, — винувато посміхнувся він.