Розділ «Частина третя Битва»

Чорна постать раптом спалахнула фіалковим полум’ям — і залу, кожен її сантиметр, розірвали сині блискавиці. Підлогою поповз ядучий сморід.

Андрій навіть злякатися не встиг, а нічого вже не було. Білий Дракон посміхався.

— Ану спробуй ще, — люб’язно запропонував він. — Але задля чого стараєшся? Я ж сказав: ти спізнився.

Білий Дракон відсторонився, даючи Сатані поглянути на кулю з відбитком долоні. Тепер то вже була не чорна пляма. П’ятірня горіла холодним фіалковим полум’ям, Андрій навіть помітив слабке пульсування цього світла.

І наче відгукуючись на те пульсування, земля раптово здригнулася, залу захитало так, що люди ледь встояли на ногах. Андрієві здалося, що світ обертається навколо нього, викликаючи запаморочення. Під горло підступила важка солона нудота. Повітря навколо нього заревло, аж задрижали стіни, це голосіння просочилося до кісток, до кожної клітини тіла, яке раптом стало таким крихітним…

Але це тривало лише кілька секунд, а потім ревіння перейшло у пронизливе тужливе виття і стихло… Андрій розплющив очі й лише зараз зрозумів, що то був розпачливий зойк страшного гостя. Крик, моторошний, у якому змішалися ненависть, відчай, злоба та страх.

Сатана кинувся до трону, потім назад.

— Іди звідси, — тихо промовив Білий Дракон, — програвати маєш достойно.

Сатана відступив до дверей і вже з порогу проревів:

— Ми ще зустрінемося, ящірко дохла!!!

— Завжди будь ласка, заходь, — ввічливо зголосився Білий Дракон — хоча мені більше подобаються люди, вже й не знаю, чому. Іноді…

Останні слова вже було промовлено в порожнечу, оскільки Сатана зник так само несподівано, як і з’явився.

— Що в ньому викликає відразу, так це його нахабність, — зітхнув Білий Дракон, — було б жаль віддавати кулю йому, коли б він устиг першим.

— Ти б віддав? — запитала Віка.

— Не я встановлюю правил гри…

— А хто встановлює?

Білий Дракон не відповів.

Куля чимдалі, тим більше розгорялася. Скоро на неї було боляче дивитися, біле світло ледь помітно пульсувало, і в такт йому дрібно здригалася земля, наче жива істота, що поволі пробуджувалася від сну.

— Вам уже час іти, — сказав Білий Дракон. — Шкода, я так скучив за спілкуванням.

Він зручніше вмостився на троні, поклав голову на лапи і пильно придивився до кулі, наче бачив у ній майбутнє цілого світу. А може, так воно і було?