Розділ «Частина третя Битва»

— Ага, але тепер перескочити її якось треба. Тут десь метрів зо два, цілком можна просто перестрибнути, якщо не лякатися.

— Я спробую, — із сумнівом пробурмотів отець Сергій.

— А ти, Віко?

— Запросто, — запевнила його дівчина.

Гуго без слів відійшов на кілька кроків, розігнався і за мить вже стояв по той бік. Із його зростом двометрова яма не була перешкодою. Потім те саме зробила Вікторія. Найскладніше було отцю Сергію. Окрім того, що він був уже в літах, заважав ще й одяг батюшки. Зрештою, він таки зважився, Гуго підстрахував, і все вийшло непогано. Останнім через яму перескочив Андрій.

— Отак і будуть змінюватися механічні пастки та чаклунство. Хтозна, що чекає на нас попереду. Але борони Боже тут стріляти. Я навіть не знаю усіх сюрпризів, на які здатна ця стежка.

— А як же зупинити Темних?

Священик промовчав і обережно обійшов звичайний на вигляд камінь, що лежав посеред ущелини.

Без перешкод вийти із неї Обрані не встигли. Позаду залишилося вже три чверті шляху, вони вже були біля кам’яного склепіння, яке перетворювало вихід з ущелини на чотириметровий тунель, коли почулися вигуки, а за мить над їхніми головами просвистіла стріла і вдарилася у стіну. Від цього удару всі ці метри просто вибухнули десятками гострих залізних кілків, що вискочили зі стін та підлоги. Позаду радісно заволали.

Андрій закляк. Якщо Темні стрілятимуть… Тут кожен сантиметр міг принести смерть.

Та стрілянини більше не було. Позаду знову заверещали. Але цього разу в голосі тріумфу не було — самі лише біль та страх. Андрій озирнувся і побачив, що дорогу Темним перетнула вогняна завіса, по цей бік якої догоряли рештки одного з переслідувачів. Певне, саме цей невдаха і оступився, втрапивши у пастку, що дрімала тисячоліттями.

Священик та Віка вже обережно прослизали між гострим металом.

— Не торкайтеся його, бо буде дуже боляче, — попередив отець Сергій.

Андрій пішов слідом за ними. А от Гуго було набагато складніше: його гігантське тіло ледь протискувалося між гострих кілків. Раз по раз він чіпляв ті зубці, після чого на них залишалися шматки обгорілого одягу та шкіри.

— От, чорт, як же пече, — сичав Гуго, вивалюючись зрештою із тунелю.

— Ми вже на місці!

Священик стояв біля височезної брами. Могутні дерев’яні дошки, вирізані з цільних дубових стовбурів, було посилено кутим залізом.

— Мені потрібен час, спробуйте їх затримати.

— То буде неважко.

— Не будь дурнем! Ті кілки вони приберуть, я сам це міг би зробити, маючи час.