Розділ «Частина третя Битва»

Андрій замислено подивився на стежку, на каміння й запитав:

— Цікаво, звідки взагалі тут стежка, адже, за логікою, тут вже багато тисячоліть ніхто не ходить.

— Таки не ходить, — погодилася Віка, — її залишили ті, хто будував Храм. Не дивуйся, стежка — це коридор, по якому лише й можна потрапити до Храму. В цьому коридорі немає часу. Бачиш, тут навіть трава не росте.

І в цю мить унизу з’явилися Темні. Побачивши людей, вони швиденько розсипалися схилом, ховаючись за камінням. Засвистіли стріли. Втім, яким би не був коридор по відношенню до часу, прострілювався він чудово.

— Можемо йти! — вигукнув священик.

І дуже вчасно.

Вони проскочили усіяний гравієм майданчик, над яким кілька секунд тому лютували блискавки, й опинилися перед величезною скелею, в якій, наче прорубаний сокирою, зяяв вузький прохід.

— Він штучний? — Андрій розглядав ідеально рівні стіни.

— Авжеж, — кивнув священик. — І тут повнісінько пасток. Ідіть за мною слід у слід і не робіть зайвих чи різких рухів.

— Зайві рухи — це які?

— Якби я знав, — пробурмотів священик.

— Якщо Темні заскочать нас у цьому коридорі, то переб’ють, мов куріпок.

— Вони ще далеко, встигнемо. Нічого тут не торкайтеся.

Отець Сергій рушив углиб розщілини. За ним прямували Віка та Гуго. Андрій замикав групу, з арбалетом напоготові оглядався назад, потім на вихід, який наближався надто повільно.

Раптом священик сахнувся назад. Почувся звук каміння, що осипається, і скрикнула Віка.

— Що там?

— Пастка, — коротко повідомив отець Сергій.

Широка яма від стіни до стіни перекривала коридор, перетинаючи шлях. Андрій обережно зазирнув, потім кинув камінця. За кілька секунд з глибини долинув ледь чутний стукіт.

— Ціла шахта.

— Певне, я наступив на якийсь важіль, — промовив священик, — добре, що механізм трохи скрегоче, тож вчасно почули і не впали на дно.