Розділ «Частина третя Битва»

— Наші заклинання. Я не все розумію, дуже давня мова, але це наше.

Андрій кивнув і ковтнув неіснуючу слину.

Скоро священик замовк, сховав записничка і випростався.

— Що ж, спробуємо, — пробурмотів він і першим ступив у прохід.

Щось наче хлюпнуло, хоча око нічого не помітило. Ось священик вже по той бік велетенських брил. Зупинився, махнув рукою до решти. Андрій, Віка та Гуго посунули слідом. Знову неголосний, на порозі чутності плюскіт, і більше нічого.

Десять кроків. Яких-небудь десять кроків… Важко навіть подумати про те, що коли пройти он від того куща перед брилами до каменя, який лежав біля Андрієвих ніг, оминувши прохід з будь-якого боку, то, проблукавши довгі години, вийдеш на те саме місце, з якого починав свій шлях. Від цього паморочилося у голові.

— Скоріше!

Вони побігли вузькою стежиною, яка в’юнилася між камінням та чахлим чагарником, що чимдуж чіплявся за кам’яні схили скель.

— Темних ще не видно, та вони нас наздоженуть. Якби ж то нам не доводилося затримуватися на кожній лінії захисту…

Священик раптом зупинився, та так несподівано, що Андрій аж наскочив на його спину. Отець Сергій застережливо підніс руку, потім підібрав маленького камінчика, примірився й кинув його перед собою. Пролунало голосне шипіння, і могутня звивиста блискавка спалахнула лише за кілька кроків від того місця, де стояли Обрані. Андрій відсахнувся, в обличчя ударила туга хвиля жару та кам’яних випарів.

— Ого!

— Ледь не вскочили…

Священик нервово засміявся, витер із обличчя піт і знову поліз за книжечкою.

— Зараз, зараз… Зачекайте трохи, я зніму захист.

Він знову забурмотів заклинання. Гуго озирнувся назад, намагаючись розгледіти переслідувачів, а Батлук підійшов до Віки.

— І як він визначає, де саме стоять пастки?

— Хтозна, — стинула плечима дівчина, — певне, має якийсь ключ.

— І що буде далі?

— Не знаю. Це нікому не відомо.

— Так…