Розділ «Частина третя Битва»

— Мене наче вивернули. Всі нутрощі болять.

— Віка?

— Я тут, — обізвалася дівчина.

Андрій побачив її праворуч і трохи позаду себе. Поряд із нею був отець Сергій.

Обдивившись навкруги, Андрій зрозумів, що вони опинилися на просторій лісовій галявині. З усіх боків їх оточувала важка темна ніч. Навіть місяць не міг освітити місцевість, яку було наче викресано з граніту. Тут і там велетенськими цвяхами стриміли із ущелин та скель високі сосни. Обережний вітер шурхотів у гірських травах, даремно намагаючись відшукати загублений день, і десь далеко кричав самотній нічний птах.

Гуго пересмикнув плечима:

— Нічого собі, зміна оточення. Коли б знав, як це погано, нізащо б не погодився.

Андрій не відповів. Остаточно до тями він ще не прийшов, залишки чаклунства не вивітрилися, м’яко, але наполегливо нагадували про себе, стискаючи серце. Підійшла Віка, взяла його за руку.

— Це так само, як переходити між світами, — тихо сказала вона. — Нічого, минеться.

Зрештою Андрію вдалося-таки скинути заціпеніння. Карлсон уже тупцяв на галявині, щось бубнів собі під носа, намагаючись визначити, з якого боку схід. У такій темряві це було неможливо, а чужі зірки допомагати не хотіли.

Андрій витяг із ранця мапу та кулю, що світилася, — подарунок чарівника. За допомогою мапи визначитися із розташуванням було вже не так складно, бо просто перед мандрівниками громадилися високі гори, що зливалися із небом, а праворуч, у гірській ущелині, шуміла доволі велика ріка.

— Так. Отже, гори мають бути увесь час праворуч. А ондечки та вершина, на яку маємо орієнтуватися. Слава Богу, Кану закинув нас не так вже й далеко від цілі.

За півгодини по тому вони вже пробиралися крізь густий сосновий ліс. Іти було важко, постійний підйом змушував часто зупинятися, аби перевести подих. За мапою висота тут вже перевищувала три тисячі метрів над рівнем моря, тому почала даватися взнаки нестача кисню.

Коли настав день, з’ясувалося, що Обрані не пройшли й десяти кілометрів. Поступово ліс рідшав, і нарешті Андрій вивів товаришів на порослі високими травами луки.

— Дивіться! — вигукнула раптом Віка.

Андрій і сам уже помітив ватагу з півтора десятка людей, яка піднімалася схилом паралельно Обраним, але метрів на вісімсот нижче. У бінокль Андрій добре розгледів і зброю, і одяг Темних.

— А он іще.

Слідом за першою групою йшла друга, ще чисельніша. Батлук нарахував двадцять дві постаті, що гнулися під вагою похідних мішків.

— Здалеку ідуть, — зауважив Гуго. — По наші душі.

— Ні, — різко промовив священик. — Ми їм ні до чого. Вони йдуть до Храму.