Розділ «Частина третя Битва»

— Швидше! Маємо за всяку ціну випередити їх.

Вони додали ходи, але скоро почали задихатися.

— Дарма, зате Темні вже точно йдуть повільніше.

Андрій з розгону влетів у лісовий ручай. Спочатку допоміг перейти дівчині, а потім підхопив священика, який мало не впав у воду.

Попереду з’явилися дві величезні кам’яні брили, що стояли майже впритул одна до одної.

— Прийшли, — видихнув отець Сергій. — Звідси починається зона захисту Храму.

Андрій здригнувся: в обрисах однієї із брил йому привиділася постать Бафомета.

— Раніше люди називали це місце проклятим, — важко дихаючи, промовив священик. — Тут можна блукати скільки завгодно, але до он тієї вершини так і не дістанешся. До неї лише одна дорога — між цими каменями.

Андрій спробував протиснутися у вузький прохід, проте в нього нічого не вийшло. Щось не пускало.

— Це захист.

— То робіть щось, отче! — нетерпляче вигукнув Гуго. — Темні зараз будуть тут.

— Якщо я відчиню прохід, зачинити його буде вже неможливо. Вони підуть за нами і, звісно, знатимуть, що ми вже тут.

— І дідько з ними! — Андрій із силою стиснув лікоть священика. — Давайте!

Той відступив трохи назад, вийняв із потаємної кишені записничка й присів на камінь.

— Мені потрібно п’ять хвилин.

Андрій швидко підрахував: Темні відставали десь на кілометр, може, трохи більше. Враховуючи те, що йти вони мусили вгору, до каменів Темні дістануться хвилин за двадцять-двадцять п’ять.

— Ви матимете час, отче.

За Андрієвим знаком Віка та Гуго зайняли позиції обабіч стежки. Андрій примостився за каменем неподалік від священика. Тим часом отець Сергій розгорнув записника, із хвилину щось вичитував мовчки, а потім раптом заспівав. І той спів, і незнайома кострубата мова заклинань раптом боляче зачепили Андрія. Тенькнуло щось у душі, а потім, десь глибоко, прокинулося…. Страх. Страх! Здалося раптом, що ось-ось Андрій почує повзуче: «Ти мій… мій…» А потім дійсність сповиє фіалковий туман.

— Це наше чаклунство… — почув він голосний шепіт дівчини.

— Що?