Розділ «Частина третя Битва»

— От ви сказали: «людина»…

— Чи я вважаю її людиною? Моя думка, звісно, суб’єктивна, та і як з упевненістю сказати, чи є Людиною той чи інший індивідуум? Адже серед роду людського зустрічається немало істот, у яких, крім тілесної оболонки, нічого людського немає. Якщо дивитися з цієї точки зору, то Віка, без сумнівів, людина, і куди вже більше людина, ніж, скажімо, Темні. Ну а з рештою… з рештою розберетеся самі.

— Дякую, отче.

— Нема за що. Це мій обов’язок.

Священик подивився кудись убік і підвівся.

— Ну, я маю іти.

Коли він зник за трояндовими кущами, що вже давно відцвіли, до Андрія підійшла Віка.

— Пробач, здається, я завадила.

— Та ні, що ти.

— Звичайно, завадила. Він побачив мене й одразу пішов.

— Просто він вже сказав усе, що хотів.

Віка подивилася йому в очі й усе зрозуміла без слів. Вона лише запитала:

— Правда?

— Правда…

Цього разу жодних перешкод уже не було. Андрій знову стояв на подіумі пліч-о-пліч із товаришами, останні слова заклинань, що їх голосно вигукував Кану, звивалися, мов змії, оповивали подіум, який вже знайомо крутило, вгвинчуючи в ірреальність. Зали майже не було видно, перед очима все розпливалося, голос чаклуна поступово віддалявся чи, може, стихав.

А потім Батлук почув останнє:

— Зроблено!

Дійсність спалахнула болючим світлом, Андрія підхопило, крутонуло й кинуло в каламутний болісний вир. Серце різонуло гострим болем, потім біль розлився по грудях, потік у руки, ноги… Чому Кану не попередив, що буде так кепсько?

Це було… Він наче котився висохлими, мов торішнє листя, світами, такими ж, як це листя, мертвими. І безодня під ногами вила тисячами мертвих голосів, вила від образи, що не може його дістати. Здається, Андрій кричав…

Отямився він уже серед темряви. Кілька секунд знадобилося для того, аби зрозуміти, що то — звичайна ніч. Чаклунство закінчилося. Поруч хтось застогнав, потім почувся голос Гуго: