Розділ «Частина третя Битва»

— Давайте вип’ємо за вас. За всіх вас. І за ваш успіх, — промовив чаклун.

Він ковтнув вина, відставив кубок і продовжив:

— Сьогодні вночі я вас відправлю, і цього разу нам уже ніхто не завадить. А Ян… Я про нього подбаю.

Ніхто не підводив погляду, і ніхто нічого не говорив. Андрій мав таке відчуття, наче Ян щойно вийшов із кімнати, а вони… вони ображають товариша тим, що думають і говорять про нього в минулому часі. Батлук відклав виделку.

Віка, яка сиділа поруч, поклала руку йому на коліно, наче хотіла сказати: «Я — поруч, я тебе розумію і буду поруч завжди».

І раптом Андрій спіймав себе на думці, що йому ніяково саме через те, що сталося між ними цієї ночі. ЦЕ відсувало загибель Яна на другий план. І це було неприємно. Він крадькома поглянув на друзів. Невже вони здогадуються? Так, їм відомо про те, що в нього з Вікою. Але Андрій зовсім не відчував їхнього ставлення до цього дивного кохання. Та й чи ж кохання це? На мить виринула майже непереборна зваба зазирнути в їхню свідомість, на одну лише коротку мить, аби піддивитися відповідь там. Він гмикнув — здається, уголос, бо всі одразу подивилися на нього. Андрій похитав головою і нічого не сказав.

День здавався безкінечним. Гуго спав у своїй кімнаті, отець Сергій гуляв у садку. Андрій усамітнився. Він не міг цього визнати навіть перед собою, але було саме так: він боявся залишатися з Вікою наодинці.

Рипнули двері. Це була вона, мовчазна й м’яка. Дівчина зупинилася посеред кімнати і ніяково посміхнулася:

— Знову я за тобою бігаю.

Андрій не встиг нічого відповісти. У двері постукали, вони відчинилися, і в щілину просунувся карлик.

— Андрія кличе священик, — прохрипів він і зник.

Батлук приречено поплентався у садок. Біля тихого водограю на кам’яній лаві, прикрашеній вигадливим різьбленням, на нього чекав отець Сергій. Андрій присів поруч.

— Послухай, Андрію, — тихо промовив священик. — Я хотів поговорити з тобою про…

— Я знаю, отче, — неввічливо й із несподіваною для себе агресією перебив його Андрій. — Я знаю, але нічого не можу вам відповісти, повірте. Це відбувається само по собі й неначе не зі мною. Можливо, це почуття, а можливо — й ні. Скоріше за все — ні. Та я нічого не можу вдіяти, бо зламався. Зламався.

— Але ж я тебе не засуджую, у жодному разі. По-перше, це — стосунки двох і лише двох людей, в які ніхто не має права втручатися. А по-друге, я вважаю, що ти чиниш правильно.

Андрій підвів на нього здивований погляд. Отець Сергій помовчав, щось креслячи гілочкою на землі, потім сказав:

— Усе правильно. Просто я бачу, як тобі важко, яким тортурам ти піддаєш власне сумління. Не треба, все добре, все так і має бути.

І вдруге, як тоді, на баркасі, під час розмови з Яном, Андрій задихнувся:

— Але ж вона…

— Так, я пам’ятаю. Однак кожна людина, де б вона не жила, прагне щастя, і Вікторія теж. А щастя… воно в кожного різне, але й для всіх однакове.