Розділ «Частина третя Битва»

Андрій не відповів. Вона пройшла до кімнати, присіла на постіль, простим жіночим рухом відкинула волосся.

— Отець Сергій та Гуго теж пригнічені, — сказала Віка, помовчавши.

— Ми всі були, мов один кулак, — скрипуче промовив Андрій. — А тепер залишилися самі лише скалічені, ні на що не здатні пальці-обрубки. Не знаю, чи стане мені сил завтра знову ступити на той клятий подіум.

Знову запала важка тиша. Мабуть, Віка так і не змогла знайти потрібних слів. Вона просто зітхнула, обережно взяла його руку і поклала собі на коліна.

— Знаєш, — прошепотів Андрій, — а цю блискавку було призначено для мене, я бачив її колись уві сні.

Він розповів про той давній, уже напівзабутий нічний жах.

— Тому блискавка ця і через мене пройшла. Все випалила, залишилася сама лише оболонка — порожня, висохла шкаралупа.

— Не картай себе, смерть приніс не ти. Горем прагнув її, він її кликав, і карма, зрештою, розрахувалася із ним. Сповна.

— А Ян? За що карма роздушила його?

— Хтозна… Доля. Виходить, так вже йому на роду було написано.

— Ні! — Андрій рвучко забрав руку і відвернувся до стіни. — Хто таке написав? За що?

— Гарні люди завжди йдуть рано й нелогічно, тобі ж це відомо.

— Відомо, — неохоче погодився Андрій. — Але примиритися з цим…

Вона не відповіла. Вона просто наблизилася до нього — Андрій відчув гаряче, пружне жіноче тіло й легкий подих на щоці. Дівчина взяла його за руку й обережно, але наполегливо повернула до себе. Їхні погляди зустрілися.

— Тс-с-с, — прошепотіла вона, побачивши, що Андрій хоче щось сказати. — Не треба. Просто дозволь розділити з тобою твій біль.

І він відчув під долонею пружні груди, що здригалися від гарячих поштовхів серця, тверді грудочки сосків. Вдихнув солодкі, такі солодкі пахощі волосся. А ще були очі, бездонні, повні таємниці й пристрасті очі. Андрій задихнувся…

Розділ тридцять шостий

Уранці всі зібралися довкола столу у великій залі, що освітлювалася курними смолоскипами. Висока стеля ховалася у мороці, щедро насиченому чадом. Прислуговував той самий горбун. Певне, окрім Кану, він був єдиним мешканцем замку.

Снідали мовчки. Мовчанка була такою щільною, що розрізати її було не до снаги навіть ножам, які дзенькали об краї тарілок. Андрій ховав погляд від товаришів, від Кану і навіть від Віки. Чаклун похмуро дивився у свою тарілку, думаючи про своє. Як не дивно, він чи не найважче переживав загибель Яна, мабуть, через те, що мав завадити Горему, але не встиг чи просто проґавив.

Нарешті він відклав виделку, подав знак карликові, й той миттєво наповнив кубки.