Розділ «Частина третя Битва»

Ігор струснув головою, криво посміхнувся і подивився у вічі співрозмовника:

— Забудьмо це.

Рвучко відвернувшись, він підібрав свого арбалета і безшумно розчинився у темряві.

— Гадаю, я тебе розумію, — прошепотів услід йому Батлук.

Розділ двадцять сьомий

Ніч минула спокійно, лише двічі чи тричі з широкого плеса Дніпра долинули притамовані передранковим туманом сплески — щось велике полювало.

Вартували по черзі. Останнім був Батлук. Коли вже на сході почали пробиватися перші багряні мазки світанку, Андрій, щулячись від прохолоди, обійшов табір і піднявся на пагорб, з якого відкривався вид на Дніпро.

Ріка, закутана в щільне запинало туману, мирно спала. Ані звуку, ані сплеску не долинуло збоку блідої рухливої маси. Берег теж дрімав, схлипуючи уві сні несподіваним шурхотом очерету. Зрідка долинав млявий голос перепілки, що прокинулася до світання, та ще скрипіли старі, покручені часом верби.

Тихо. І знову те саме відчуття, що звідкись за ним спостерігає недобрий, нелюдський розум. Відчуття чи передчуття? Андрія пересмикнуло.

Тишу табору, що спав, порушив дзенькіт казанка, домашній і такий недоречний серед тривожної тиші цього світу. Андрій визирнув з-за намету й побачив Ніколу.

— А ти чого встав, не спиться?

— Уже виспався, — усміхнувся бурят. — Старі звикають рано вставати. Ти б пішов, подрімав, командире, я чатуватиму.

— Та…

Андрій не став розповідати Ніколі про свої відчуття. Замість цього він спустився до ріки, теплою, паруючою водою сполоснув обличчя, а коли повернувся, старий уже роздмухав вогонь.

— Чаю заварю, — пояснив він. — Який же ранок без чаю.

Вони сиділи на невеликій колоді, пили гарячий чай, що пахнув далекими, мирними весняними вечорами, й дивилися, як над пагорбами встає сонце.

— А який світанок у тайзі… — Нікола замріяно всміхнувся. — Адже там, серед дерев, ніколи не видно сонця. Особливо красиво взимку. На верхівках модрин, затуляючи землю від ранку, лежить чорна повсть, потикана дірками зірок, крізь які з того боку пробивається холодне світло скрученого в грудку дня. Поступово та грудка розтає, змушуючи темряву прогинатися. Зірки теплішають, тьмяніють, крізь них починає просочуватися блакитна волога, і коли її набирається достатньо, чорнота одразу ж розчиняється, раптово і всюди, поступаючись місцем бездонній синяві, в яку вросли верхівки дерев. Я люблю тайгу, — повторив Школа, — вона, мов мати, сувора, але справедлива.

— Ти, Ніколо, поет.

— Ні, я не вмію складати пісень, цим займаються інші. Але шаман, який не відчуває природу, — не шаман.

— Гаразд, — Андрій підвівся, потягнувся і пішов до намету, — треба будити решту.