Розділ «Частина третя Битва»

— Нікола — слідопит, який будь-кому із нас фору дасть. Він не просто знає природу, він її частина, тож за нього нам із вами треба турбуватися менш за все. Скажіть краще, що то за провідник, який на нас чекає?

— Не знаю, я ніколи його не бачив. Мені лише відомо, що він зі світу Темряви.

— Що? Темний?

— Ні. Я ж сказав, він узагалі не із нашого світу.

— Але як же це так?

— Не дивуйся, навіть у Потойбіччі є немало таких, хто невдоволений Сатаною. Він — гравець, для нього немає нічого важливішого за саму боротьбу з Господом, навіть якщо вона й закінчиться для нього погибеллю. А світ Темряви, яким править Сатана, дуже різноманітний. У ньому мешкають різні істоти, й інтереси в них — різні. Сатана йде ва-банк, і багато хто думає: а чи варте воно того? Адже Люципер виступив проти Всемогутнього Творця. Сатана й сам — творіння Боже, він був найсильнішим, найкрасивішим янголом, його могутність велика, але все ж не безмежна. Йому це відомо, тому й не дає спокою. Він — той, хто повстав проти свого Творця і прагне довести, передусім самому собі, що є рівним Господу, довести навіть ціною власного життя. Це і є гординя.

— Але чому? Чому він це робить?

— Хтозна… Можливо, й сам Люципер цього не знає. Можливо… Бачиш, багато хто з людей пекельне полум’я сприймає буквально, хоча насправді воно — невгасимий вогонь заздрощів та невдоволеності, що спалює серця мешканців Потойбіччя. Це страшніше за будь-які фізичні страждання, а Сатана — істота майже всемогутня, і почуття в ньому — майже безмежні. Що тільки не зробиш, аби позбутися таких тортур.

— А наш провідник?

— Він може мати багато причин для опозиції. Розрахунок, образа, тверезий погляд на речі, зрештою, інстинкт самозбереження… Цих якостей у них — аж забагато. До речі, ти вже зустрічався з одним таким «опозиціонером», пам’ятаєш?

— А, це той карлик?

— Судячи з того, як ти його змалював, то була нежить, що досить часто зустрічалася і в нашому світі. Такі істоти зазвичай тяжіють до життя в замкненому просторі — іншими словами, тебе врятував домовик.

— Домовик? Я б так не сказав, — Андрій пригадав довгий тунель, яким його вів карлик. — Скоріше, то був гном…

— Ну, домовик — це в нашому світі, а так…

У сутінках безшумно виросли постаті Ніколи і Ганса. Німець пер здоровезну щуку вагою десь із три кіло.

— Ось, будемо з юшкою, — він кинув рибину на траву поруч із Кримовим, який помішував у казані.

— Завтра буде юшка, — відповів той, — доки ви там рибалили, я вже куліш зварив.

— Еге, Гансе, а чому ти сухий? Що, не скупався? — долинув із намету бас Карлсона.

Шмідт скривився:

— Щось розхотілося. Ця щука, власне, друга. Першу, трохи більшу, Нікола майже дотяг до берега, але тут щось хлюпнуло, плюснуло, та таке немале, що тієї рибини йому вистачило на один зуб.