Розділ «Частина третя Битва»

— Болото має там закінчитися. Дістанемося до лісу, влаштуємо відпочинок, — Андрій підбадьорливо ляснув Гуго по плечу.

Відбулося це не так скоро, як хотілося. Минуло не менше півтора годин, перш ніж вони підійшли до узлісся. Тут болото закінчувалося невеличким чистим озерцем. На піщаному, чистому від очерету березі, де осики підступали майже впритул до води, Андрій скинув ранець.

— Усім відпочивати.

Поруч привалився до дерева Карлсон.

— Утомився?

— Є трохи. В мені майже сто п’ятдесят кілограмів, з такої туші марафонця ніяк не вийде.

Андрій витягнув мапу, розстелив перед собою й позначив олівцем місце, де знаходилася група.

— Чверть шляху подолали. Сьогодні треба пройти стільки ж, аби завтра надвечір бути на місці.

— А як ми знайдемо тих кочовиків?

— Знайдемо, — запевнив велетня священик.

— Ну що, відпочили? Тоді вперед.

Андрій підвівся, зручніше прилаштував ранець і рушив далі.

Тепер ішли швидше. Незабаром почався сосновий ліс, в якому дихалося набагато легше, до того ж тут не було сонця. Встелений товстим шаром хвої ґрунт тугим килимом приємно пружинив під ногами. Тепер дозорним уже був Шмідт, його спина миготіла між деревами за кроків шістдесят попереду.

Раптом він зупинився й підвів руку, попереджаючи про небезпеку. Та ще за мить до цього Андрій знав, що поруч відбувається щось незвичайне. Якесь відчуття, каламутне, невиразне, піднялося із дна душі, змусивши серце тривожно забитися. Ледь помітно запаморочилося в голові. Там щось було…

І це щось походило… так, воно походило зі світу Темряви. І воно полювало. Полювало на нього. Здавалося, Андрій от-от почує шипуче: «Ти мій…»

— Тихо!

Ігор присів навпочіпки, позираючи між деревами, потім клацнув запобіжником арбалета. Пружина миттєво викинула з обойми в бойовий жолоб важку металеву стрілу. Приклад росіянина наслідували й інші.

Ці приготування повернули Андрія до реальності. Тепер він так само, як і товариші, чув лише шурхіт, дріботіння швидких ніг й тихе скімлення.

— Вовки… — прошепотів Сосновський.

— Вовки? Звідки тут вовки, їх повбивали років зо двадцять тому, — засумнівався Андрій.