Розділ «Частина третя Битва»

Сумління безпосередньо пов’язане з інтуїцією, котра є органом внутрішнього чуття людини. Сумління нас судить, засуджує будь-яку нашу поведінку, яка не кориться наказам інтуїції. Внутрішнім чуттям — інтуїцією — ми знаємо, чого хоче від нас Бог.

І, нарешті, спілкування. Спілкування — це поклоніння Богу, безпосередній з Ним зв’язок. Лише через спілкування людина отримувала від Бога знання. Поки що я зрозуміло кажу?

— Не зовсім, — підняв руку Сосновський, — навіщо людині інтуїція, коли те ж знання вона може отримати безпосередньо від Бога?

— Могла, — виправив його священик. — Та про це потім.

— Але коли все так, як ви говорите, — далі наполягав Ян, — то виходить, що був правий Платон. Людина до свого народження, знаходячись у злитті із первісним Рушієм, чи то пак із Богом, знала все, абсолютно всі знання перебували в її свідомості. Та народившись, людина їх забула, і головне завдання її фізичного існування — згадати те, що було втрачено. Вона не пізнає світ, вона його «пригадує», чи не так?

— Ні, Яне, не так. Тут йдеться про інші знання. Дилема Добро-Зло вирішується лише за допомогою сумління та інтуїції, розум цю проблему не вирішить, бо він занадто грубий, однобічний інструмент.

Священик прийняв від Андрія кухоль гарячого чаю, зробив кілька ковтків, відставив і, влаштувавшись зручніше, продовжував:

— Поєднання духу та тіла породжує душу. Душа — це самосвідомість людини. Розум, ідеали, кохання, емоції, здатність розрізняти, робити вибір, приймати рішення — усе це різні дії душі. Основними складовими душі є воля, розум та емоції. Воля приймає рішення, виявляє нашу здатність вибирати: хочемо — не хочемо; зробимо — не зробимо. Від розуму походять мудрість, знання та розсудливість. Ну, а емоції, то зрозуміло. Це любов і ненависть, злість, радість і щастя. Без них людина перетворюється на кам’яну бабу.

— Але ж якщо людина має здатність спілкуватися з Богом, то їй зло не страшне. Їй відомо про нього, вона його бачить і уникає, — зауважив Андрій.

— Правильно, — кивнув отець Сергій. — Але річ у тому, що, скоївши первородний гріх, людина умертвила свій дух для Бога. Спілкування, безпосереднє спілкування й поклоніння Йому стали неможливими, а тому людині залишається покладатися на свої інтуїцію та совість. Та яким би мертвим не був дух людини для Бога, він усе ще діє. Іноді дух людини грішної може бути навіть сильнішим за тіло та душу, іноді може повністю заволодіти усім єством. Це — чаклуни та відьми. Вони підтримують зв’язок із духовним світом, але роблять це через злих духів. Наслідки, гадаю, пояснювати не слід.

Настала пауза.

— А Темні? — запитав Сосновський.

— Темні… Одного разу поступившись тілу, душа стає зобов’язаною поступатися ще і ще. Сила тіла настільки вже починає переважати, що душі не залишається нічого, крім рабської покори. Подальше погіршення настає, коли людина перетворюється на «тілесну», коли все низьке стає суверенним. Людина сходить від керованості духом до керованості душею, а далі — тілом, вона сильніше й сильніше деградує. Гріх убив дух, і тепер усією особистістю керує гріховна природа. Оце і є Темні…

Багаття догоряло. Потріскували, розпадаючись на малинові іскри, жарини, з яких осінній вечір витягав останні краплі тепла. Звідкись здалеку долинуло притишене відстанню виття великого звіра. Обрані одночасно озирнулися, сповнюючись невиразною тривогою.

Темрява вже зробила нечіткими обличчя людей біля ватри, скувала плесо ріки, зголосивши свої права на цілий піднебесний світ. Високо-високо переморгувалися байдужі до всього зірки, а землею від дерева до дерева, від озера до озера скрадалося невидиме в мороці зло, косувало, пильно спостерігаючи, вибирало слушну нагоду для кидка…

— Страшно… — тихо промовив Гуго. — Я маю Лише вісім класів тюремної школи, але мені після всього почутого страшно. Невже ми настільки монстри?

— Важко говорити про кожну конкретну людину, — відповів священик. — Темних не так вже й багато, можна сказати, незначна меншість. У більшості людей завжди можна знайти щось гарне. Біда лише в тому, що майже не залишилося праведників.

Поступово розмова сама по собі припинилася. Андрій відчував, як у темряві немов перекочуються грубі гранітні брили — то були думки людей, які сиділи поруч. У них не було ні ненависті, ні презирства. Лише тамований жах та сум, наче кожен із них сьогодні назавжди втратив частку самого себе. А може, так воно й було…

Життєрадісний Ігор Кримов, прагнучи хоч якось розвіяти важку атмосферу, що громадилася навколо багаття, взявся розповідати старий анекдот. Його вислухали, ввічливо посміялися, та розрядки все одно не вийшло.

Андрій підвівся.