Розділ «Частина третя Битва»

Він не договорив. Бузкова блискавка шмагонула його, огорнула з голови до ніг, схопила, стисла в смертельних обіймах. У повітрі загуло, знову попливли пахощі озону.

Горем моторошно зареготав. Трусячись, мов у лихоманці, він тримав блискавку за хвіст і накидав на Кану нові й нові петлі.

— Як це тобі подобається, нікчемо? Як подобається моє нове вміння?!

Він ще сміявся, коли раптом гудіння вщухло й блискавка зникла. Велетень закашлявся, наче сміх став йому поперек горлянки. Кану, живий і неушкоджений, стояв, тримаючи у руці велику фіалкову кулю. Останні жмути блискавки ще повільно втягувалися в неї.

— Твоє нове вміння я давно вже встиг забути, пригадати і знову забути, — реготнув Кану. — Я ж сказав, забирайся, ти не здатен мене перемогти. Можливо, якось іншого разу.

В очах Горема відверта лють змішалася із розгубленістю, він не знав, що робити далі, й боявся — це було добре видно Кану. Якийсь час переможений похмуро дивився просто у вічі чаклунові, потім знехотя погодився:

— Гаразд, я іду. Йду…

Він повернувся, зробив кілька кроків до дверей, і тут Андрій скоріше вгадав, ніж відчув думку, яка ворухнулася у голові велетня. Батлук хотів крикнути, попередити, але не встиг. Бузкова блискавка шугонула від Горема, вдарила у постамент, знайшла Яна, схопила його могутніми щупальцями. Скочуючись із подіуму, Андрій устиг помітити, як тіло поляка підкинуло й зігнуло дугою.

— Ні-і-і!!! — заволав хтось на цілий світ.

Блискавки стискали Яна чимдалі сильніше, не давали опуститися на землю, крутили у повітрі.

НІ-І-І!!! НІ-І-І-І-!!!

Андрій відчув, почув, як із-за обшарпаного рогу Всесвіту долинуло повзуче:

— Ти — мій… Міййййй…

Колючі зірки повторювали цей шепіт багатоголосою луною:

— Ти міййййй…

І раптом блискавка зникла, впустивши тіло Яна на підлогу. Андрій дивився і не бачив, як Горем б’ється у тенетах невидимої енергії, що їх накинув на нього Кану; як сам Кану, блідий, мов смерть, тугіше й тугіше зашморгує на ньому задушливу прозору плівку; як величезна постать згинається, складається сама в себе. І падає додолу безформною брудною грудкою.

Він дивився і не бачив.

У двері тихенько постукали. Відповіді не було, тож вони прочинилися, й до кімнати увійшла Віка.

Андрій лежав на широкому ліжку однієї з численних кімнат замку Кану, просто на розкішному запиналі, й дивився у стелю. Навіть не глянув на дівчину.

— Можна? — спитала вона.