Розділ «Частина третя Битва»

Чаклун відклав книгу, підійшов до кулі, яка до того світилася у напівмороці, а коли він до неї наблизився, загорілася яскравіше. Тут чаклун знову заспівав, тужливо, тягуче, й від тих заклинань ніч навколо замку стала ще чорнішою.

А потім почулися якісь звуки. Спочатку неможливо було визначити їхню природу, а згодом Андрій усе ж таки зрозумів, що вони лунають не із зали. Чаклун замовк. Він теж почув це, отже, звуки були сторонні, й Кану також не розумів їх.

А за мить Андрій здогадався. То були кроки. Чиїсь важкі, загрозливі кроки бухали на сходах, і серце, тривожно занивши, почало прилаштовуватися під їхній важкий ритм.

Кану відкинув книгу й схопився за якийсь жезл, що лежав на столі. Двері розчахнулися, і до зали увірвався порив гарячого, із присмаком цвілі та сирості повітря. Кану скрикнув. У дверях постав гігантського зросту чоловік у розшитому золотом халаті. Він був настільки великий, що, здавалося, підпирав головою стелю.

— Ага, ось ти де! — заревів він. — І я не спізнився. Давно ми з тобою не бачилися, Кану. Ось, виявляється, чим ти тут займаєшся!

— Горем! — видихнув чаклун і позадкував.

— Так, ми знову зустрілися! — зареготав велетень.

Навмисне недбало він оглянув залу й презирливо усміхнувся:

— Благенька хатинка. І захист у неї благенький. Я гадав, що ти вправніший.

— Мені вистачає, — уже спокійно відповів Кану. — То що тобі тут знадобилося?

— Жартуєш? — засміявся велетень. — У тебе такі цікаві гості… Дуже, дуже відомі люди. Здається, я вдало зайшов. Та й за тобою є боржок, чаклуне.

Останнє слово Горем вимовив із відвертим натяком, його вустами ковзнула саркастична усмішка. Кану, втім, теж не промовчав.

— Сподіваєшся, цього разу в тебе щось вийде?

— Я не сумніваюся, що вийде, — зухвало промовив Горем.

Він раптово змахнув руками, витягнув із повітря вогняну кулю і кинув її в Кану. Той блискавично прикрився ліктем, і полум’я розбилося об одяг, не завдавши йому жодної шкоди.

— Ти, як завжди, нападаєш зненацька і, як завше, безпорадний. Це все, на що ти здатен?

Велетень загарчав, і в Кану полетіли ще дві кулі. Однак цього разу чаклун їх не знищив. Відбившись від нього, мов гумові м’ячики від стіни, шматки вогню полетіли назад. Заскочений Горем не встиг захиститися й лише з величезними труднощами ухилився, одна із куль навіть обпалила його розкішний халат. Пролунав вибух, і в стіні позаду велетня виникли дві діри з оплавленими краями. У повітрі повиснув задушливий сморід опаленого каменя.

Горем навіть не звернув уваги на те, що його рукав димить, вперто мотнув головою й знову кинув у Кану дві кулі. Коли вони й цього разу повернулися, велетень зупинив їх і, додавши ще дві, знову спрямував у господаря замку.

Заціпенівши, Андрій дивився, як чаклуни сипали плазмою, що шипіла та бризкала сліпучими іскрами. Гостро пахло електрикою. Нарешті, коли чотири вогняні кулі, що їх велетень кинув у Кану, зникли просто в повітрі, чаклуни зупинилися.

— То що, — насмішкувато запитав Кану непроханого гостя, який вже добряче-таки впрів, — може, годі з тебе? Забирайся, відпочинь, наберися сил та знань. Мені зараз немає коли гратися у забавки, я…