Розділ «Частина третя Битва»

Не чекаючи на гостей, він зовсім нечемно розвернувся до них спиною і, швидко перебираючи кривими ніжками, побіг гвинтовими сходами нагору. Лише зараз Андрій помітив, що в кінці коридору відкриваються чотири ходи: крім бічних і того, яким побіг карлик, ще один ішов униз.

Сходи закінчувалися напівкруглим майданчиком із важкими кованими дверима в стіні. Піднапружившись, горбун їх відчинив, жестом запросив увійти, а сам залишився ззовні.

Обрані опинилися у просторій залі. Затишний напівморок, який тут панував, розмивав обриси незвичної форми меблів. Посеред зали в кільканадцяти дюймах від підлоги висіла куля, яка світилася холодним зеленкуватим світлом, а коли Андрій придивився, то помітив, що вона ледь обертається. Її тьмяна поверхня виявилася без жодних візерунків чи написів, і було незрозуміло, що утримує її в повітрі.

У кутку стояв величезний, у три обхвати глобус зоряного неба, на якому не було жодного знайомого сузір’я, а поруч — спирався на лев’ячі лапи столик із купою фоліантів та згортків із незрозумілими письменами.

Скрізь опудала, опудала, опудала… Дивні, часто моторошні істоти миготіли бусинами мертвих очей із різних кутків кімнати, пнулися довгими суглобистими кінцівками або шкірилися величезними іклами.

Біля протилежної стіни, поруч із забраним декоративними ґратами вікном, стояв невисокий дідусь із ріденькою борідкою і ще більш рідким волоссям на голові. Зараз плаща на ньому не було. Старий привітно кивнув, підніс сухорляву долоню у вітальному жесті.

— Проходьте, прошу.

Батлук побачив, що нігті в чаклуна — довгі, товсті, справжні пазурі. А очі… Спочатку Андрій подумав, що йому це привиділося, бо заважав морок. Але, придивившись, він таки переконався, що старий дивиться на них жовтими очима з вузькими, вертикальними, мов у кота, зіницями.

— Проходьте, проходьте, — повторив чаклун.

Отямившись від перших вражень, Андрій рушив до кімнати. Поки гості влаштовувалися у м’яких кріслах, що стояли біля стіни з книжковими полицями, чаклун покликав карлика, котрий негайно з’явився із тацею, заставленою філіжанками з кавою і тарілками з бутербродами. Все це, на щастя, мало зовсім звичайний вигляд.

Кілька хвилин прибулі мовчки пили гарячу каву, із цікавістю перезираючись. Нарешті Кану промовив:

— Чудовий напій. Як на мене, це єдине, чого бракує нашому світу.

Сосновський, не втримавшись, іронічно гмикнув, та старий, здалося, цього не помітив.

— Можливо, вас здивувало, або навіть і образило, що я не вийшов вас зустріти… Але я ніколи не залишаю свого притулку, ніколи.

— Ми не ображаємося, — запевнив його Гуго.

— Вам відомо, чому ми тут? — запитав Андрій.

— Авжеж, — чаклун усміхнувся, оголивши довгасті ікла, — ви маєте потрапити в дуже цікаве місце, яке знаходиться… Втім, згадувати його координати ні до чого.

— Але звідки вони відомі тобі? — стривожено запитала дівчина.

Той довго мовчки дивився на неї, потім зітнув плечима й відповів:

— Ну звідки мені може бути це відомо? Я маю лише одне джерело інформації.