Розділ «Частина третя Битва»

— Вітаю тебе, Кану, це я! — вигукнула дівчина.

— Я бачу, — спокійно відповів чаклун. — А з тобою?

— Тобі ж відомо, хто це.

— Так… мені відомо, — після невеликої паузи промовив Кану. — Що ж, проходьте.

Стіна скаламутилася, потім на ній утворилася вкрита дрібними сріблястими хвилями пляма із розмитими краями.

— Ходімо?

Віка першою ступила в цю пляму і наступної миті вже була по той бік. За нею під непорушним поглядом чаклуна рушила й решта.

— А він? — наздогнавши дівчину, Батлук кивнув на постать за стіною.

— А, то… То лише зображення, проекція. Насправді він і не залишав замку.

Обрані піднялися крутою стежкою, потім видовбаними в камені сходами й опинилися перед масивною металевою брамою, яка, тільки-но вони наблизилися, зі скрипінням відчинилася.

— Жодної людини, — Сосновський оглядав порожній, незатишний кам’яний міхур фортечного подвір’я. — Де ж охорона?

— Замок Кану не потребує охорони, зрештою, як і він сам, — усміхнулася дівчина. — Тут навіть каміння усе бачить і чує.

Віка впевнено повела товаришів до одних із численних дверей. І знову вони самі відчинилися.

— Бр-р-р, — пересмикнув плечима Гуго, коли вони увійшли до низького широкого коридору, який, здавалося, не мав жодного гострого кута.

Більше за все він був схожий на хід, проточений у камінні величезним хробаком. Його відверто не було розраховано на людину такого зросту, як Гуго, тож шведу постійно доводилося горбитися. А може, раніше цими коридорами ще не ходила жодна людська істота?

— Моторошне місце, — пробурмотів Гуго, старанно вибираючи на нерівній підлозі місце, куди поставити ногу.

— Не моторошне, а, скоріше, дивне, нелюдське, — виправив його Андрій, розглядаючи світильник, схожий на фантастичну квітку з трипалими пазуристими лапами замість пелюсток.

— Привіт!

Від несподіванки Обрані аж сахнулися назад, вихопивши зброю. В кінці коридору раптом з’явився горбатий бородатий карлик із потворним обличчям. Крихітне, худе, мов тріска, тіло горбаня було закутане в якесь дрантя так, що лише тонкі рученята та непропорційна кудлата голова стриміли із нього, мов із кокона. Блимнувши єдиним оком, він оголив гострі жовті ікла й прохрипів:

— Ходіть за мною.