Розділ «Частина третя Битва»

Потім, наче злякавшись, що Андрій по-своєму розтлумачить її відповідь, пояснила:

— Розумієш, демони — це істоти, які від природи мають магічну силу. Творіння… сам розумієш, кого… вони завжди залишаються його найвідданішими рабами. Є в нашому світі також нечисть — страшні потвори й кумедні звірятка; їх створено вже самими демонами, дехто є їхніми рабами. Нечисть — це і домовики, і лісовики, і гноми. Та їх, мабуть, більше, ніж самих демонів. Є і тварини, які більшою чи меншою мірою володіють інтелектом.

— А ти… ви?

— Ми? Ми — істоти, які поставили магію поруч з іншими науками. Вона є лише продовженням нашого розуму, однією зі сторін нашого життя. Далеко не кожен з нас володіє магією, наприклад, я.

— То виходить, у вас теж щось на кшталт суспільства з різними прошарками «населення»?

— На кшталт… Мені невідомо, звідки ми з’явилися, хто ми… Є багато версій. За однією, на мою думку, найвірогіднішою, ще у прадавні часи нас було створено… самі знаєте ким. Він наслідував Господа, котрий сотворив вас, людей. Але так само, як усе, що сотворив… ну, ти зрозумів хто… ми вийшли однобокими, тож він скоро втратив до нас цікавість.

— Дивіться, он він, замок, — уже зовсім близько! — вигукнув Сосновський.

Обрані вийшли на широкий луг, що спускався до гірської річки. Трохи далі, впадаючи в озеро, вона розрізала скелі, на одній з яких громадилися могутні кам’яні мури.

— Нічого, вражає, — присвиснув Гуго, дивлячись на акуратно викладені брили завбільшки з вантажівку.

— Зараз тих із аборигенів, які ще залишилися, сюди нічим не заманиш, — посміхнулася Віка. — Вони й досі розповідають, як літали в повітрі величезні камені й самі по собі вкладалися у мури.

— А що, чаклун зовсім не охороняє свої володіння? — Ян нашорошено озирався навкруги.

— Навіщо? — розсміялася дівчина. — Що ти можеш тут узяти таке, що становило б інтерес для Кану?

— А замок?

— Скоро побачиш.

Ледь видима дорога, якою вже давно ніхто не користувався, довго блукала між камінням, майже ідеально повторюючи малюнок річкового русла; іноді звертала вбік, іноді повертала на сто вісімдесят градусів, обходячи нечисленні скелі. Нарешті вона вивела подорожніх просто до високого бескиду, на гострих гранях якого грався теплий вогонь далекого заходу.

Сосновський раптом якось дивно загріб ногами, зупинився й за мить відскочив назад.

— Що це?!

Якась м’яка, але нездоланна стіна не пускала його далі.

— Спокійно.

Вікторія підійшла до прозорої перепони, поклала на неї руки і якийсь час стояла, дивлячись перед собою. Пройшло півхвилини — й у повітрі щось зашелестіло. Праворуч на пласкому камені просто із повітря повільно з’явилася постать людини, загорненої у малиновий плащ.