Розділ «Частина третя Битва»

— Самому тобі було би краще цього не робити. Гаразд, — Андрій підхопив ранець, — що б то не було, а все одно йти треба. Будьте максимально обережні.

Вони пройшли пустим берегом, перелізли через зарослий диким гранатом пагорб і рушили до гір, що громадилися на обрії.

Низина, якою йшли Обрані, поступово поглиблювалася, перетворюючись на долину поміж чи то високих пагорбів, чи то невисоких гір. Де-не-де на її схилах почало траплятися каміння, іноді навіть цілі брили, доки, зрештою, схили майже цілковито не перетворилися на грубі пласти піщанику.

Раптом Карлсон, який ішов попереду, зупинився й голосно розреготався. Це було настільки несподівано й недоречно, що решта аж розгубилася. А Гуго сміявся і сміявся, крізь вибухи реготу намагався щось сказати й не міг.

— Що? Що таке, Гуго? Та поясни ж ти!

Нарешті той витер сльози і вичавив:

— Той звук… Я повинен був відразу здогадатися. У нас в горах теж є таке місце, туди туристів водили, і я там тисячу разів був. Бачите он ту скелю? Клянуся небом, то її витівки. У неї така форма, що коли з певного боку дме вітер, вона починає гудіти. А ми…

Він знову розсміявся:

— От вам і демони.

— Дарма, — Сосновський ляснув його по плечу. — Таке й у спокійніші часи налякало б, а зараз і поготів, ми ж бо на гірше налаштовані…

Скоро вони проминули величезну, химерної форми скелю із безліччю порожнин і щілин й опинилися у невеличкій котловині, за якою вже починалися хоча й невисокі, але справжні гори. На обрії Кавказ підпирав небо.

— Так… А це вже не хибна тривога, — Віка схилилася над кістяком якоїсь тварини. — А онде ще один. Великий, певне, буйвіл.

— Усе не слава Богу, — Андрій зірвав із плеча зброю. — Цікаво, з якою тварюкою зустрінемося цього разу?

Наче відповідаючи на його запитання, пролунало глухе бурмотіння, а за мить під звуки гравію, що осипався, з-за каміння з’явився здоровезний ведмідь.

— Оце так! — видихнув Гуго. — Чудово!

Андрій відчув полегшення. Зараз навіть грізний триметровий хижак, що раніше підняв би на ноги цілу округу, зовсім не лякав. Він був свій.

Гуго підняв арбалет.

— Не треба, — зупинив його Андрій. — Нехай іде собі, він не нападе.

Ведмідь справді не виявив ворожості. Підвівшись на задні лапи, він деякий час, короткозоро мружачись, розглядав людей, а потім, немов переконавшись, що серед них немає його знайомих, припинив нюхати повітря, щось розчаровано пробурмотів собі під носа і пішов геть, косолапо перевалюючись.

— Красивий звір, — усміхнулася Віка.