Розділ «Частина третя Битва»

— То що?

— Побачимо, навіщо гадати. Коли він і має туза в рукаві, все одно до часу не витягне.

— Це зрозуміло.

Знову запала мовчанка.

— Ти ж не для цього прийшов? — тихо запитав Андрій, і в його голосі забринів ледь відчутний острах. Так, він боявся того, про що може завести розмову Ян.

— Важко?

— Я… не знаю.

— Тобі важко, — ствердно промовив Ян.

Він закинув голову і подивився у передсвітанкове небо.

— Ти втікаєш від самого себе, від того, що накопичилося всередині тебе. Але цей твій біг — сама видимість. Знаєш, вважається, що коли скорпіона оточити жаром, він жалить сам себе, аби уникнути мук, й гине від власної отрути. Та насправді отрута скорпіона на нього аж ніяк не діє, все набагато прозаїчніше: він помирає від опіків. Ось так, навіть нерозумна комаха не жалить сама себе, а ти… І що найголовніше, ти встромлюєш у себе жало лише тому, що тобі ПРИВИДІВСЯ вогонь. Ну скажи, скажи, навіщо ти борешся із самим собою навіть там, де тебе немає?

— Може, тому, що це важче за все? — сумно посміхнувся Андрій.

— А мені здається, що ти просто отримуєш від цього задоволення.

Ян замислено провів пальцем по борту, помовчав, а потім несподівано додав:

— А з Вікою ви будете чудовою парою.

— Ти що, з глузду з’їхав? — визвірився Андрій, відчуваючи, як запалало обличчя. — Ну ти видав… Не говори дурниць, вона ж…

— Вона — жінка, — посміхнувся Ян. — Вона — жінка… І немає значення, ким вона була раніше, головне, ким і якою вона прагне стати.

— Хіба це реально? — Андрій відвернувся, уникаючи дивитися у вічі товаришу.

Той знизав плечима:

— Не знаю, може, і нереально. Та мені чомусь здається…

— Ти чув нашу розмову.