Розділ «Частина третя Битва»

Він замовк. Дівчина сіла поруч. Андрій відчув пружне тендітне тіло, що притиснулося до його ліктя, і здивувався тому, як раптом завмерло й по-особливому, забуто застукотіло серце. Це було незвично. Це було заборонено. І цей чіткий профіль, ці крихти світла у волоссі…

«Наче старшокласники…» — подумав Андрій.

Він зітхнув, відкинувся на борт і подивився у небо, яке перед ранком поступово блідло.

— Про що ти думаєш?

— Не знаю. Мабуть, про те, як гарно було би посидіти де-небудь у горах, серед смерек і хмар, де немає нічого, крім тиші й повітря, самому.

— Самому?

Він усміхнувся, похитав головою і не відповів.

— Послухай… — Віка затнулась. — Можна тебе спитати?

— Про що?

— Твоя родина… Ти був одружений?

Він промовчав.

— Пробач, я не хотіла завдати тобі болю, просто…

— Ні, все гаразд, ти не зробила мені боляче. Зараз, тепер, це — просто частина минулого життя, це так далеко…

— Вона пішла від тебе?

— То я від неї пішов. Я просто боявся, що коли залишуся з ними, це принесе їм більше страждань, аніж… Будь-які рани загоюються, коли їх не ятрити.

— Ти й досі її кохаєш…

— Не знаю.

Він довго сидів мовчки, не помічаючи, що механічно смикає ґудзика на кишені комбінезона, потім повторив:

— Не знаю.

— Дивно…