Розділ «Частина третя Битва»

Бурят нахилився над тілом, провів долонею по чолу померлого й тихо повторив:

— Поробиш…

Він став навколішки, довго мовчки дивився на тіло, потім підвів очі, глянув на товаришів якимось жалісним, сповненим туги поглядом і твердо промовив:

— Він житиме.

Нікола відкинувся трохи назад, заплющив очі; його тіло осунулося й немовби втратило форму. Обличчя, схоже на старовинну темну маску, було абсолютно нерухомим.

Він кілька разів глибоко зітхнув, Андрій бачив, як плавно піднімаються та опускаються груди старого, а потім здалося, що бурят припинив дихати взагалі, перетворившись на маленьку дивну статую. Андрій чомусь був упевнений, що зараз Нікола нічого не чує, хоч кричи.

А потім залунав неголосний спів — це звідкись із глибин грудей старого бурята виринала пісня-стогін. Його тіло почало ледь помітно, а потім усе сильніше розхитуватися у такт одноманітним звукам, в яких вчувалися чи то молитва, чи то чаклунські заклинання. Сухорляве, зморщене обличчя Ніколи залишалося нерухомим, лише краплі поту, що проступили на чолі, виказували те, що воно — обличчя живої людини. Тіло старого зараз було таким напруженим, що більше нагадувало камінь. Спів голоснішав. Андрій давно вже здогадався, що бачить обряд шаманства, але так і не міг зрозуміти, що прагне зробити бурят.

А голос ставав усе сильнішим, пронизливішим, змінився тембр. Від нього заболіли вуха, а в голові запаморочилося. Андрій відчув, як втрачає відчуття палуби під ногами, як розмивається реальність. У горлянці виник каламутний клубок із нудоти та страху.

Стріла в грудях у священика затремтіла і ледь ворухнулася. А потім… Андрію здалося, що йому зраджують очі: тугими поштовхами, наче це робило серце, що раптом ожило, стріла почала виходити з грудей. Але ж цього не може бути!

Старий продовжував співати. Поштовх, іще поштовх. Метрова чорна стріла цілком вийшла із тіла, якусь мить повисіла у повітрі й упала на палубу. Бурят розплющив очі, безтямно подивився на неї й млявим рухом витер мокре обличчя.

Потім він знову заплющив очі, схилився над тілом і простяг до рани розкриті долоні. Надривний, жалісний стогін вирвався із грудей Ніколи, і то вже були не заклинання. Старого знову захитало, його пальці затремтіли й повільно, наче зведені судомою, зігнулися. Здалося, що поміж ними та тілом священика виникла легка імла. З’явилася лише на мить і відразу зникла.

Бурят невдоволено мотнув головою й знову зосередився. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж імла з’явилася знову, і тепер не лише руки старого, але й усе його тіло трусило, наче в лихоманці.

На кінчиках пальців Ніколи народилися крихкі блакитні вогники. Спочатку вони були схожі на туман, але щомиті ставали реальнішими й чіткішими. Андрій кліпнув очима. Вогні не зникли.

Повільно, міліметр за міліметром, рана почала затягуватися й скоро зникла зовсім. Співи бурята стали голоснішими. Він немов завис у повітрі, здалося, енергія виходить із нього потоками, мов із перевернутої посудини. Раптом тілом священика пробігла легка судома. Андрію стало страшно — він зрозумів, ЩО зараз відбудеться. Це було неможливо, але це було так…

Невидима енергія, що витікала з Ніколи, мов кокон огорнула тіло отця Сергія, із кожною хвилиною стаючи щільнішою, усотувалася в нього, насичувала його тіло силою і… життям.

Та енергія ця не була безмежною. Андрій бачив, що сили Ніколи закінчуються, наче кокон витягував із нього останні краплі життя. Просто на очах шкіра на руках старого збіглася, окресливши кожен суглоб і кожну кістку, запали очі, скроні, щоки. Вишкірене в моторошній гримасі обличчя перекосилося й почало танути. Повіки наче висохли й оголили налиті кров’ю очі, що були ладні в будь-який момент луснути.

Щільність кокону досягла межі, він перетворився на фіалкове сяйво, за яким уже не можна було розгледіти ні рис обличчя священика, ні рук Ніколи. А сам він раптом похитнувся, плавно здійнявся у повітря й завис у кількох дюймах від палуби.

Потік сяйва, що виходив із рук старого, запульсував, і тієї ж миті над палубою розіллявся моторошний, уривчастий крик. Нікола кричав, не в змозі більше стерпіти страшний біль. Він кричав, і в цьому крику лютувало все зло пекла, прагнуло вирватися назовні й не могло, бо його стримував цей самий крик.

Тіло священика здригнулося, ним пробігла легка судома, а наступної миті отець Сергій поворухнувся, глибоко зітхнув і розплющив очі, в яких іще не було життя, але й смерті також уже не було.

Сяйво згасло. Безсиле тіло старого впало на палубу. Він спробував підвестися і не зміг. Андрій швидше вгадав, ніж почув у хрипінні, що вирвалося з порепаних вуст: