Розділ «Частина третя Битва»

— Він… живий?

— Так.

— Добре…

Нікола заплющив очі й тихо повторив:

— Добре…

Наступної миті він помер.

Збентежені, розгублені, пригнічені Обрані дивилися то на тіло Ніколи, то на отця Сергія, який стояв навколішки і, ніби пересвідчуючись, що дійсно навколо нього все реальне, сліпо обмацував дошки палуби.

Ніхто не наважувався підійти до нього першим, торкнутися, від нього віяло… Він немовби прихопив звідти, де тільки-но був, дещицю тихого побожного страху, від якого віяло радістю і чимось таким, що робило його майже нелюдом.

Ось він подивився на товаришів, наче вперше їх побачив, наче довго й важко пригадував, хто вони такі, а потім ледь чутно прошепотів:

— Господи, навіщо… навіщо я тут… Господи, як там гарно…

Отець Сергій опустив голову й заплакав.

Розділ тридцять четвертий

Невелике судно тихо пливло до південних зірок. Ледь чутне скрипіння дерева, шелестіння вітру, що залишав на снастях пластівці солоних пахощів, і спокій — крихкий, а від того особливо бажаний — заколисували баркас на морських хвилях. Чумацький Шлях перекинувся за північ, і скоро з нього мав политися ранок. Андрій пересмикнув плечима: не спалося, і він майже цілу ніч просидів на кормі — в тиші й нічній прохолоді.

Перехилившись через борт, Батлук довго, безтямно дивився на срібну в місячному світлі воду. Це заспокоювало: світло відсовувало кудись далеко і те, що минуло лише хвилину тому, і те, що було попереду.

Учора в морі поховали Ніколу та Ганса. А зараз це вже здавалося чимось напівзабутим. Біль був, але тепер він перетворився на один із мільйонів вогнів у небі, надто м’яких, аби різати очі.

Рипнула дошка палуби. Обраний озирнувся і побачив Вікторію.

— Я не хотіла тобі заважати.

— Ти не заважаєш. Посидь зі мною.

— Не спиться? Переживаєш?

— І це теж. Але людина така істота, в якій горе та відчай довго не живуть. Лише любов та ненависть ми несемо до кінця.