Розділ «Частина третя Битва»

— Чим? У мене лише чотири стріли залишилося!

Із баку почулася добірна лайка: один із Темних підкрався надто близько, й камінь з його пращі розбив Карлсону голову. Андрій миттєво поклав нападника з арбалета, але натомість підскочили ще кілька й засипали баркас цілим градом каміння. Та канат вже було перерубано, й баркас швидко погнало в море.

Темні позіскакували з коней. Навздогін судну полетіла хмара стріл, дехто із найазартніших навіть зайшов у воду. Проте втікачів дістати вони вже не могли.

— Швидше, Яне, доки вони не здогадалися повантажитися на інші баркаси!

— Нехай, я такелаж так скалічив, що вітрила тепер їм на швабри напинати доведеться.

Андрій поглянув на берег, що поволі віддалявся, й перевів подих:

— Із луків нас уже не дістануть. Здається, й цього разу минулося.

— Андрію… хлопці… — прохрипів Гуго.

Батлук озирнувся й побачив на баку Гуго, який сидів, притулившись до надбудови. Його обличчя було блідим і заюшеним кров’ю.

— Зараз, друже, потерпи, зараз перев’яжемо.

— До дідька вашу перев’язку!!! — заревів швед, підвівся і, похитуючись, кинувся на бак.

Андрій побіг слідом, проскочив надбудову й раптом вкляк. Гуго сидів на палубі, тримаючи на колінах голову священика, і його кров змішувалася із кров’ю отця Сергія, груди якого пробила важка арбалетна стріла.

Холонучи від жаху, Андрій підійшов, опустився навколішки. Поруч присів Сосновський. Одного погляду йому вистачило, аби визначити те, що Андрій і так уже знав:

— Готовий. Просто в серце.

Батлук мовчав. Що тут скажеш. Він підвівся, відійшов і, спершись на фальшборт, довго дивився у море.

Танцювали золоті хвилі. До самого обрію — нічого, крім хвиль, які гойдали у своїх обіймах вечірнє сонце. Шлях вільний, але це вже нікому не потрібно. Тоскно кричала самотня чайка. Сонце сліпило очі, витискаючи сльози.

Що ж тепер? Задля чого загинули Ігор та Ганс? Та навіть якщо б вони й були живі, що би від того змінилося? Темні одним пострілом убили їх усіх. Усіх…

На плече лягла чиясь рука. Ян присів на фальшборт і глухо промовив:

— Що вже тепер… Так вийшло. Нічого не поробиш…

— Поробиш, — пролунало раптом.