Розділ «Частина третя Битва»

Андрій не знав, що відповісти, та раптом пролунав голос Вікторії:

— Із мого легіону. Ти, здається, вирішив допитати моїх людей, падло? Може, і мене допитаєш?

— Що то за шльондра? — вигукнув один із Темних, високий, худющий, мов жердина, чолов’яга із зарослим рудою щетиною обличчям.

І раптом вкляк, миттєво пополотнівши. В горлянці у зухвальця булькнуло, він голосно ковтнув, бухнувся на коліна й осиплим від жаху голосом каркнув:

— Пробачте… я… не знав… я…

Більше він нічого не встиг сказати. Свиснув дротик, і тіло невдахи, сіпаючись у передсмертних корчах, почало завалюватися на пісок. Вікторія підійшла до фальшборту й мовчки по черзі оглянула принишклих Темних, які, здавалося, навіть у зрості поменшали. Пальці дівчини недбало погладжували масивний золотий браслет, котрий охоплював її лівий зап’ясток.

— Пробачте… пробачте нас, пані… Ми не знали, що ви тут, не знали, хто ви… не упізнали… — невлад бурмотіли перелякані до смерті Темні.

— То що я маю робити, хами? Відзвітувати, навіщо я тут? Чи вам кортіло дізнатися, з якого я легіону? А може, ви надумали мене трахнути, мов вуличну дівку, як мені почулося, га?

Темні попадали навколішки.

— Пані, ми й подумки… Можете з нас голови зняти, але ми не… то все він…

— Геть, — спокійно перебила його Віка і вже голосніше повторила:

— Геть! І це падло забирайте, нехай не смердить тут.

Темні миттєво здиміли.

— Здається, цього разу минулося, — дивлячись, як вони, не оглядаючись, щодуху дерлися на пагорб, зауважив Ян.

Із кубрика з арбалетом напоготові вийшов Карлсон.

— Може, зняти їх?

— Ти що?! В жодному разі! — вигукнула дівчина. — Вони вже не повернуться.

— А раптом вони щось запідозрили?

— Хто? Оті таргани? Вони навіть думати про мене побояться.

— А звідки вони тебе знають? — запитав Андрій, розглядаючи її браслета.