Розділ «Частина третя Битва»

— О Господи, — вихопилося в Андрія. — Господи…

Від огиди й жаху на голові в нього заворушилося волосся. Людина не може уявити собі, що ТАКЕ може існувати. Майже прозора істота — напівплівка-напівмедуза — заліпила коридор від ґрунту до стелі. І в цьому холодцеві наполовину загруз Ганс. Тварюка поглинула його голову і праву частину тіла, повільно, міліметр за міліметром всотуючи усю жертву. Тілом Ганса пробігали короткі конвульсії, які ще більше заштовхували його у цю драглисту лінзу.

Навіть не думаючи, що робить, Андрій вхопив його за руку, щосили потягнув, намагаючись висмикнути, але напівпрозора стіна не відпускала. Вона навіть не вигиналася від його зусиль, не ворушилася, наче її було зроблено з найміцнішого скла.

До нього протиснулася Вікторія й потягла за рукав.

— Андрію… Ти вже йому нічим не допоможеш. Він помер раніше, ніж устиг злякатися.

Вона помовчала й так само спокійно додала:

— Ми теж усі помремо, тому що це — Дзеркала Смерті.

Від дівчини віяло таким крижаним спокоєм та байдужістю, наче їй наперед усе було відомо. Для неї те, що відбувалося, було настільки нормальним і невідворотним, вона настільки швидко змирилася зі своєю долею, що це лякало більше, аніж якби вона заверещала на повний голос.

— Дзеркала Смерті невидимі й стають трохи каламутними лише тоді, коли до них потрапляє жива плоть. Коли вони починають її перетравлювати… Це вже безпечне, лише торкатися його не можна. Але вони полюють зграями й перетинають жертвам усі шляхи. Ми приречені.

Андрій безпорадно подивився на друзів, котрі пригнічено мовчали, не дивлячись один на одного. Десь капала вода. Тиша. Навкруги була сама лише тиша — майбутній свідок їхньої трагедії. І мертве тіло, що зав’язло в цій тиші. А ще жменька людей, які нічим не могли допомогти ні йому, ні собі.

— Власне, з ними легко впоратися: Дзеркала гинуть від дрібки звичайної солі. Та біда в тому, що спочатку їх треба побачити, їх не можна навіть намацати палицею, або ще чимось неживим. Коли б було світло, таке, як удень… Тоді, якщо уважно придивитися, можна помітити, що простір за хижаком трохи розмито. Та такого світла ми не маємо.

Ян покопирсався у ранці, потім підійшов до Дзеркала й кинув дрібку солі. Андрію здалося, що вона, торкнувшись поверхні Дзеркала, спалахнула золотавими іскрами. А наступної миті тварюка зморщилася, безформні шматки стекли на ґрунт у білувату калюжу, поповз їдкий сморід протухлих яєць.

— Це даремно, — зітхнула Віка. — Невідомо, скільки їх попереду, де вони, а кидати увесь час поперед себе сіль ми не можемо, бо її знадобилася б ціла вантажівка.

Здалося, чи таки справді вона схлипнула? Андрій інстинктивно взяв дівчину за руку, відчуваючи, як вона тремтить.

— Андрію, — отець Сергій торкнувся його плеча. — Може, спробуєш ментальний вплив? Із Пожирачами це допомогло.

Він ледве відвів погляд від спаплюженого тіла Ганса й тихо пробурмотів:

— Звичайно… звичайно, я спробую.

— Не варто, — втрутилася дівчина. — Вони зовсім не мають розуму, сам лише інстинкт. Твоя сила на них не подіє.

— У мене виходило із тваринами.

— Це не тварини, це навіть не Пожирачі. Це те саме, якби ти спробував керувати бактеріями.