Розділ «Частина третя Битва»

А з усіх боків із шаблями та списами вже бігли, бігли Темні. Андрій застогнав й опустив голову.

Більше години знадобилося Андрію, аби нарешті відірватися від переслідування. Пересидівши у щільній гущі молодого заросляка на краю села, аж поки не почало темніти, він багнистим ручаєм дістався до балки, яка поєднувалася із тією, де на нього мали чекати товариші. То була навіть не балка, а широкий, з урвистими схилами рівчак, який ламаною лінією йшов уздовж села, а потім повертав і зникав серед схилів невисоких у дій місцевості гір.

Не встиг Андрій пройти й двохсот кроків, як із-за вигину одного зі схилів почувся стукіт камінців, потім обережний рух. Андрій завмер, подався назад, сховавшись за невеликим кущиком. Тиша. Лише від села вітерець доносив вигуки Темних, які все ще шукали втікачів. Андрій чекав із чверть години, але з балки більше нічого не долинало. Він обережно, крок за кроком рушив далі, тримаючи напоготові арбалет, але, подолавши вигин, нікого там не побачив.

І тут, майже при самому дні рівчака, раптом ворухнувся кущ терену й пролунав шепіт:

— Андрію, ти?

— Ян?

Із вузької розщілини за кущем виліз Сосновський. У сутінках біліла нашвидкуруч замотана голова.

— А Ігоря не бачив?

Батлук промовчав. Ця мовчанка краще за всякі слова сказала Янові, що трапилося.

— Як він загинув?

— Красиво…

Андрій замовк, похитав головою й додав:

— Не хочу нічого розповідати, потім…

Подивився у небо, що вже темніло, й тихо промовив:

— Треба наших шукати.

— Я вже пробував, — зітхнув Сосновський, — тут стільки ходів…

Вони обережно рушили вздовж схилів, зрідка неголосно озиваючись то до Ніколи, то до Гуго. Було тихо, лише цвіркуни скреготіли у траві та із села долинали люті, майже нелюдські вигуки.

— Так ми їх і до ранку не знайдемо, — прошепотів Сосновський. — Кляті печери.

— Тихо!

Згори, зовсім вже близько, почулися тихі кроки, скавчання собак.