Розділ «Частина третя Битва»

Закінчивши розповідь, Андрій відвернувся. Зараз він навіть жалкував, що не лежить там замість Ігоря. Це було безглуздя, у цьому не було сенсу, але він чомусь відчував свою провину й напевне знав, що це почуття не відпустить його до самої смерті, отже…

А решта? Як спокійно вони сприйняли цю смерть… А він сам, чи спокійно? Які ж вони Обрані, коли так загрузли в кривавому болоті насилля, що їх вже ніщо не зворушує?

Андрій рвучко озирнувся:

«Ну що ж ви?»

Багаторазова луна повторила цей німий крик-питання: «Що ж ви… що ж ви…»

Він струснув головою. Що це з ним? Може, він справді з’їхав із глузду? Уся ця маячня… Маячня, з якої вибудовано огидну логіку самоприниження і наклепів на тих, хто поруч. Звідки вона? Адже Андрію точно відомо, що його провини в загибелі Ігоря немає. Так само не був би винен і Кримов, якби Темні підняли на списи Андрія. То що ж це з ним?

Поглядом він відшукав священика. Отець Сергій відійшов убік і, ставши навколішки, молився, певне, за упокій душі. Закінчивши, він важко підвівся і приєднався до решти. Підійти й собі?

Батлук зціпив зуби й помотав головою. Ні, зі своїми бісами він розбереться самотужки. То такі біси, що їх жоден екзорцист не вижене.

У цей час Нікола, який спостерігав за виходом із печери, подався назад і блискавично підбіг до решти.

— Вони вже в ущелині. Прочісують.

— Що робитимемо?

Отець Сергій зітнув плечима:

— Я людина невійськова, тобі вирішувати, Андрію.

— Маємо два варіанти, обидва небезпечні. Перший — дуже схожий на самогубство: вийти назовні й прориватися до моря, тут по прямій і кілометра не буде. Та вони, навіть якщо нам і пощастить пробитися, насядуть нам на п’яти, а нам же буде потрібен час, аби знайти придатне для подорожі судно. Другий варіант — іти через печери. Там усюди карсти та старі каменоломні, багато виходів просто на берег, але ми неодмінно заблукаємо. Цей лабіринт — ще гірший за той, по якому Мінотавр бігав.

— Та-ак, — зітхнув Шмідт, — загнали нас у пастку. Їм навіть лізти сюди не треба, а просто сісти біля виходу й чекати, доки ми не здохнемо з голоду.

Карлсон махнув рукою:

— Що вже тепер говорити, справу зроблено. Раніше треба було думати, а не потикатися до села. Хоча виходу, власне, все одно не було. Нам потрібні харчі — під вітрилом можна більше тижня теліпатися.

— Гаразд, Гуго, але що ж нам робити? — знову запитав Андрій.

Відповісти він не встиг. Усе вирішив звук каміння, що осипалося, потім на тлі вже зовсім густих сутінків виникла людська постать. Кочовик помітив світло смолоскипа й хрипко заволав:

— Усі сюди! Ондечки вони!