Розділ «Частина третя Битва»

Андрій сміявся, схлипуючи, знущався із крихітних купок чорноти, що лежали серед висохлої трави. А священик, застережливо хитаючи головою, не дозволяв друзям наблизитися: «Нехай, нехай поплаче…»

Та невже ж він ридає? Ні, то сльози від сміху, від сміху… А коли і від плачу, то що?

Поступово все пройшло, немов зі сміхом і слізьми з Андрія вийшов демон, який влаштував кубло в його утробі. Був демон, був, хіба Андрій переміг би Пожирачів самотужки?

Заспокоївшись, він нарешті замовк і завалився горілиць, крізь сльози дивлячись у таке блакитне, таке рідне і тепле небо. У спустошеній голові вештався густий каламутний дзвін, уперто шукав вихід назовні, а знайшовши, вилітав у небо, відбивався від невидимих зірок і повертався назад, накладаючись на лункі поштовхи крові в артеріях.

Коли Андрій підвівся, друзі кинулися його обіймати:

— Ти зробив це! Ти це зробив!!!

Він мляво відбивався, а коли їхні емоції трохи вщухли, мовчки пішов геть на негнучких, дерев’яних ногах. Вирвало. З гіркою блювотою тіло вичавлювало налиплі зсередини мікрочастки чорноти. Андрій навіть не повернувся, коли звідкись здалеку долинув голос Ігоря Кримова:

— Спокійно, хлопці, здається, у нас гості.

Із боку переліска до них швидко наближалися вершники. Андрій зараз не здатен був ні думати, ні приймати якісь рішення, він навіть не бачив цієї нової небезпеки, але товариші зорієнтувалися і без нього.

Відступати було вже пізно, та й ховатися тут ніде. Карл, Ігор та Сосновський просто стали на одне коліно, підняли арбалети й чекали, взявши вершників на приціл. Позаду них став бурят із невеликим, прикрашеним потемнілою від часу кісткою луком.

Розділ двадцять дев’ятий

Кроків за двісті вершники зупинилися. Один відділився від решти й обережно під’їхав ближче.

— Мир вам, добрі люди! — вигукнув він, показуючи, що не має у руках зброї.

На перший погляд він був спокійний і абсолютно впевнений у собі, проте досвідчене око легко помітило, що незнайомець готовий за найменшої небезпеки пірнути за коня.

— Мир і вам, — виступив наперед священик.

За секунду Андрій уже стояв поруч, аби у випадку загрози встигнути прикрити його собою. Батлука все ще каламутило, ноги ледь відчували землю, та він уперто відстороняв товаришів, котрі прагнули його замінити.

Побачивши священика, вершник пожвавився і, як здалося, трохи розслабився.

— Бачу, ви не Темні й не демони. Ані ті, ані інші не здатні носити на собі розп’яття або мандрувати у компанії зі святим отцем. Але чому ви тут?

Отець Сергій роздумував лише мить.

— Ми шукаємо орду Алі-Хана.