Розділ «Частина третя Битва»

Гуго віджбурнув поляка, наче кошеня, й витягнув меча.

— Я так просто не здамся!

Пожирачі були вже менш ніж за півсотні кроків. Андрій безпорадно озирався навкруги. Що робити? Розділитися? Та це навряд чи врятує, а якщо хтось і вціліє, де потім шукати товаришів?

Він круто розвернувся й став поруч зі шведом.

— Пішов геть! — судомисто дихаючи, ревонув Гуго.

Андрій не відповів. Ще на щось сподіваючись, він похапливо намагався згадати закляття, яким колись монстрів приборкував чаклун. Даремно. Навіть під допінгом смертельної небезпеки пам’ять була нездатна відтворити невимовну словесну абракадабру.

Пожирачі підпливали ближче й ближче. Ось уже двадцять кроків. П’ятнадцять. Мліючи від крижаного жаху, Андрій спробував зупинити їх зусиллям волі, підкорити, як підкоряв колись людей.

Він витискав із себе те непізнане до кінця й таке необхідне зараз друге «Я», а воно скажено опиралося, прагнуло сховатися в найвіддаленіший куточок зібганої страхом душі. Шаленим зусиллям Андрій таки вхопив його за самісінький кінчик хвоста, висмикнув, змусивши промацати монстрів телепатичним поглядом. Якби пощастило вплинути на їхню свідомість…

Десять метрів. Вісім. І нічого. Порожнеча. Там, за пласкою і такою живою на погляд чорнотою не було ані краплі розуму. Лише сам голод. Безмежний, нелюдський голод…

Шість. Андрій змахнув з чола краплі поту і застогнав: нічого не виходило. Чи мають вони взагалі хоч краплю свідомості? Хоча б якусь простісіньку думку, хоча б навіть і напівінстинкт…

П’ять! І раптом він віднайшов, вихопив із безкінечно голодної порожнечі крихітну, примітивну думку. В ній не було нічого, крім голоду, в ній не відчувалося навіть ворожнечі чи злоби; вона не містила жодної іскри цікавості, це був лише голод, такий всеохопний, що на мить Андрієві здалося, що він у ньому розчиняється.

Поруч хтось заволав. Батлук здивувався; хто може кричати в цій чорноті? Чи то кричала сама чорнота? Незнищенне бажання ковтати й ковтати живу плоть?

Він ледве видряпався із нутрощів чорного монстра і, не вагаючись, вдарив, зразу всіх чотирьох, просто в їхні примітивні крихітні думки.

Два метри. Пожирачі здригнулися, зупинилися, розгублено ворушачи посіченими краями, немов не розуміли, що з ними коїться, а потім повільно, наче за інерцією, попнулися до Андрія.

І тоді він зібрав у своїй пам’яті все живе, що було, всі відчуття ситості, всі згадки про їжу — й жбурнув у чорні безодні, які відкрилися перед ним. Ще раз. І ще. Ридаючи від сорому й розпуки, висмикнув із пам’яті образи дружини й доньки, жбурнув у велетенські ненажерливі пащі, тільки короткий дитячий зойк почувся…

Із гидким плямканням монстри ковтали, давилися, смакуючи ці думки, мов десерт, всотували спогади, цідили, ковток за ковтком.

На якусь мить відчай настільки заволодів Андрієм, що він мало не кинувся у чорноту, яка височіла на відстані витягнутої руки, туди, за донечкою.

І раптом усе скінчилося. Жалобні мантії ледь чутно схлипнули і, скрутившись у жмути, впали Андрію до ніг. Кумедні, безборонні чорні грудочки…

Він позадкував, не відчуваючи ослаблих ніг, і сів просто на землю, не в змозі ані радіти, ані жахатися. Порожній. Звідкись долинуло квоктання, і не одразу Андрій второпав, що то його власний сміх, істеричний і дурний, мов у блаженного.

Він сміявся, дивлячись, як, нічого не розуміючи, витріщає очі Гуго, все ще стискаючи меча, що ним він намагався проштрикнути ці створіння, які хвилину тому громадилися перед ним.