Розділ «Частина третя Битва»

Отець Сергій підняв руки, заспокоюючи їх, щось вигукнув, перекрикуючи галас. Поступово йому вдалося змусити кочовиків слухати. Проте пояснення священика аж ніяк не заспокоїли ватагу. Степовики не могли повірити, що Андрій зміг упоратися із Пожирачами, тим більше одразу з чотирма.

— Це неможливо! — наперед вискочив якийсь молодик із незграбним, але страшним на вигляд арбалетом. — Ніхто із людей не здатен перемогти їх!

— Заспокойся! — наказав отаман, замислено дивлячись на Пожирачів.

— Та це ж може бути засідка! Якби ми вчасно не помітили їх, а вони розгорнулися, що було б?!

Руків’я шаблі тріснуло порушника дисципліни по маківці. Той звалився з коня, двоє кочовиків управно підхопили його і мовчки відтягли у натовп.

— Перепрошую, — буркнув отаман, — лізе не у свої справи… Та все одно, погодьтеся, це виглядає дивним, нікому з людей ще не доводилося святкувати перемогу над цими монстрами. Коли б не пароль…

Отець Сергій кивнув:

— Я вас розумію. Та ми можемо довести, що кажемо правду. Дехто з нас дійсно може це зробити, — він озирнувся на Батлука.

Той наїжачився, раптом зрозумівши, ЩО за мить скаже йому священик. І він таки сказав:

— Андрію, покажи…

Батлук благально подивився на священика, однак побачив у його очах навіть не прохання — наказ. Отець Сергій усе розумів, та гарні відносини з потенційними союзниками були для нього важливіші за душевну рівновагу й фізичний стан супутника.

Андрій зітхнув і приречено виступив на півкроку вперед. Подивився на кочовика, розслабляючись, аби дозволити новому вмінню захопити його, вийти назовні, трохи подався уперед, і… нічого. Порожньо. Те, дивне друге «Я», що лякало і його самого, і товаришів, не з’явилося. Він навіть не зміг намацати його. Більше того, там, де воно завжди було, тепер проступило щось дивне й відразливе, схоже на теплу вогку вату. Андрій поспішно відсмикнув свідомість.

Священик спохмурнів. Він зрозумів те, чого ще не втямив і сам Батлук. Поєдинок із Пожирачами забрав у Андрія всю псі-енергію, і хтозна, коли вона накопичиться знову. Якщо після ТАКОГО він взагалі коли-небудь ще буде здатен до телепатії.

За кілька секунд захвилювався і кочовик. Андрій побачив, як до його очей заповзає спочатку здивування, потім розчарування, а потім… Що буде потім? Чи не зміняться вони люттю та безтямною агресією?

— Андрію, я все розумію, не треба, обійдемося, — наче здалеку почувся голос отця Сергія.

Священик іще щось говорив, але Андрій його вже не чув. Він узагалі нічого не чув. У голові в нього раптом наче вибухнуло, сліпуче й боляче. Немов продавивши невидиму стіну, яка здавалася нездоланною, а насправді виявилася трохи підгнилою, Андрій вивалився туди, де й ховалося зараз те дивне, нелюдське, друге його «Я».

Андрій застогнав. У очі бризнуло фіалковим, десь там, по той бік реальності, глухо закрутилося щось безформне й хиже, поповз землею шепіт…

Кочовик раптом здригнувся, випростався у сідлі, немов хтось загнав йому в хребет кілок, а потім дерев’яними, полишеними будь-якої людської пластики рухами почав роздягатися, скидаючи обладунки, зброю, коротку, кольору висохлого степу, куртку…

Та Андрій нічого того не бачив. Він перебував у полоні фіалкового, із якого щось пнулося до нього, вливаючись усередину гидким, отруйним шепотом:

«Ти мій… ти міййй… мійміймійййй…»