Розділ «Частина третя Битва»

— Треба йти.

Карлсон, крекчучи, підняв свою ношу.

— Ну, то ходімо.

І цієї миті Нікола, рвучко озирнувшись туди, де були звірі, вигукнув:

— Що це?!

Розділ двадцять восьмий

Голосно й тривожно заверещали тварини. Панічно й безпорадно заметушилися між поодинокими купками чагарнику.

І раптом Андрій відчув давно знайомий по бридкому мідно-металевому присмаку страх. І це було не просто відчуття. Колись Андрій уже переживав це, колись…

Знову запахло фіалковим.

Він похапцем дістав бінокль, неслухняними руками, що несподівано втратили силу, підніс до очей.

— Господи…

Волосся заворушилося на голові.

— Господи…

Від лісу в їхній бік повільно пливли чотири неправильної форми запинала, пласкі, мов аркуші паперу. Чорні, мов ніч. Чужі. Моторошні. Він зразу впізнав їх.

Пожирачі…

Перед очима, наче то було вчора, постала картина похмурого підземелля, де Андрій уперше побачив ці жахливі створіння. Але тоді поряд був чаклун. І чаклун їх контролював. Зараз захистити від них не було кому, і, що найстрашніше, Андрій не знав, як з ними боротися, та й чи взагалі можна боротися із породженням пекла.

Пожирачі… Жоден з Андрієвих товаришів не зустрічав їх раніше, тому вони із цікавістю дивилися на чудернацькі вітрила, що пливли на висоті півметра над землею, не знаючи, наскільки небезпечні ці монстри.

— Погляньте, дивіться, що роблять! — майже у захваті закричав Гуго.

Пожирачі ковзнули просто в стаю смугастих хижаків, і ті один за одним почали зникати в чорноті. За кілька миттєвостей запинала поглинули добрячу половину тварин, доки решта не розбіглася врізнобіч. Деякий час Пожирачі їх переслідували, а потім зупинилися.

Андрій глитнув, дряпаючи сухим, мов дошка, язиком таке ж сухе піднебіння, не дивлячись, запхав бінокля на дно ранця й хрипко наказав: