Розділ «Частина третя Битва»

Ганс промовчав, хоча відверто образився на цей спалах. Потім мугикнув щось невизначене й наддав ходи.

Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром. Пожирачі не відставали, хоча й швидкості не збільшували. Переходячи на біг, люди легко відривалися від них, а коли зупинялися, тварюки повільно, але невідворотно скорочували відстань.

Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром.

Андрій намагався пригадати той випадок у підземному місті. Чи ті монстри рухалися швидше за сьогоднішніх, чи то його суб’єктивне враження? Може, втім, Ян правий, і цей неквапний плин — максимум, на що Пожирачі здатні.

Кілометр за кілометром. Кілометр за кілометром.

Андрій зрештою помітив, що відстань між ними та монстрами почала потроху скорочуватися. Чимдалі, тим частіше доводилося переходити на біг, аби відновити розрив. Сил у людей ставало дедалі менше, і незабаром повинен був настати момент, коли вони скінчаться зовсім.

Андрій гарячково міркував, як позбутися невблаганних чорних переслідувачів. Та що можна було придумати…

Він бачив, що і священик, і Гуго вже давно перебувають на межі своїх фізичних можливостей. Незвиклі до марш-кидків в такому темпі, вони почали здавати першими. Решта виглядала краще, але це було ненадовго. Чи ж є тортури, страшніші за таке неквапливе, зневажливе переслідування?

Попереду зблиснула безіменна річечка. Шукати броду не було коли. Андрій озирнувся на Пожирачів, що вже були кроків за двісті, й пішов навпростець.

— Плавати всі вміють?

Ніхто не відповів, і він сприйняв важке сапання за ствердну відповідь.

Виявилося, що тут було трохи глибше, ніж по пояс, проте в’язке дно та крутий берег відібрали дорогоцінні хвилини, і коли вони вийшли на сухе місце, чорні тіні вже пливли над водою.

— Може, річка їх зупинить? — з надією прогудів Карлсон.

Та Пожирачі, здається, навіть не помітили цю перешкоду. Вже добре було видно рвані краї пласких мантій, що нетерпляче коливалися в очікуванні здобичі, глибока, без жодного відблиску чорнота, яка навіть пахла холодом. Смерть наближалася.

— Ти мій… — пронеслося попід небесами, відбилося від землі, від чорних монстрів й ударило в голову, потьмаривши світ.

— Господи, що ж це таке…

— Усе, більше не можу!

Гуго здався несподівано, зразу й беззастережно. Андрій поглянув на нього і зрозумів, що той справді видихнувся. Його велетенське тіло осунулося, втратило форму й уже не підкорювалося розуму, який отупів від нелюдського напруження. Над мокрою, скуйовдженою бородою первісною люттю палахкотіли майже божевільні очі. У такому стані людина згідна тут-таки, не зрушивши з місця, прийняти смерть, аби лише припинилися тортури.

— Давайте без мене, я їх затримаю.

— Нікого ти не затримаєш, ідіоте! — заволав Сосновський, хапаючи його поперек тулуба. — Ходу! Ходу!!