Розділ «Частина третя Битва»

— Ходімо, треба забиратися звідси.

— Чому? — здивувався Гуго. — Ці, як їх там, непогано нам допомогли.

— Це — Пожирачі. Вони прикінчать тварин і візьмуться за нас. Утікаймо.

У цей момент, наче зачувши Андрієві слова, чорні монстри рушили з місця й попливли в бік людей.

— От, чорт! — вилаявся Кримов. — Здається, на десерт вони справді залишили нас.

Він перезарядив свого арбалета, перевірив, чи повна обойма, й зручніше припасував меча.

— Ні, — зупинив його Андрій, — жодної зброї, це не допоможе. Єдине, що ми можемо зробити, то це втікати, і втікати якомога швидше.

Він повернувся до Пожирачів спиною й швидко закрокував геть, пересилюючи бажання озирнутися, бо чомусь здавалося, що чим довше дивитися на них, тим важче буде їх позбутися. Невимовна, нелюдська чорнота наче паралізувала, вабила, притягувала погляд, зрідка полискуючи примарним світлом. Фіалковим…

Андрій струснув головою і до болю стиснув щелепи. Ні, краще не озиратися, бо так недовго й розум втратити. Тоді фіалкове взагалі заступить світ і проковтне назавжди.

— Андрію!

Сосновський смикнув його за рукав і якось дивно подивився у вічі. Певне, Андрій відізвався не з першого разу.

— Мені здається, максимум, на що вони здатні, — це швидкість пішохода, — Ян озирнувся через плече. — Все, що нам потрібно, — триматися від них на відстані.

— І привести за собою в табір Алі-Хана, — додав священик.

Він похитав головою і якось безнадійно посміхнувся:

— Доведеться бігати, доки вони не відчепляться.

— Вони не відчепляться, — кинув Андрій, — їх навмисне послали за нами. Ці тварюки — щось на кшталт тамтешніх мисливських собак. Собаки-вбивці. Як довго ми зможемо йти без зупинок? Добу? Чи навіть менше? А Пожирачі відчувають живу плоть, їх ніщо не зупинить.

Мовчазний німець повернувся і одну за одною випустив три стріли.

— Не витрачай даремно, — зупинив його Андрій.

— Треба ж щось робити.

— Треба! Звідки я знаю, що треба робити?! — вибухнув Батлук. — Ти колись їх зустрічав? Тобі відомо, хто вони чи що вони таке?!