Розділ «Частина третя Битва»

Шепіт той густішав, міцнішав, переходив у сичання… Сичання велетенського чорного гада, що ховався у фіалковій шузі. Гада, який от-от мав кинутися, увігнатися до рота, а відтак — до нутрощів, звитися там, вмощуючись у теплому, солодкому господареві.

А ще той шепіт давав силу. Незнану досі, брудну, гидку та неймовірну за потугою силу. Наче сам Люципер прийшов на допомогу…

Андрій отямився, сидячи на землі. З одного боку його трусив священик, з другого притримував Ігор Кримов. Отець Сергій щось говорив, зір сприймав порухи його вуст, але випатрана надлюдським навантаженням свідомість не сприймала звуки.

— Що… я…

Андрій нарешті почув свій хрипкий, скрипучий, мов у старезного дідугана, голос, але зрозуміти, про що говорить, він був не в змозі.

— Помовч, помовч, Андрійку, — отець Сергій дбайливо приклав до його обличчя мокру ганчірку, — відпочинь.

Обережно, але наполегливо Ігор змусив його лягти. Андрій заперечно струснув головою, розбризкуючи по траві кров. Здивовано підніс долоню до обличчя.

— То не Ігор тебе, — промовив священик, — кров сама пішла з носа.

Лише зараз Андрій відчув, як у нього пече ліва щока.

— Пробач, — ніяково всміхнувся Кримов, — виводив тебе з коми…

— Пити…

Йому піднесли відразу кілька баклаг. Батлук ковтнув і закашлявся від вогняної рідини, що ринула всередину. Кочовик хутко відсмикнув руку, але Андрій зловив її на льоту:

— Ще…

Після десятка добрячих ковтків відчуття бруду всередині майже пройшло. Андрій навіть почав відчувати серце. Він обережно сів, спершись на Ігореві руки.

— Оце мене прихопило…

— Пробач, Андрію, не треба було…

— Усе нормально, отче, за кілька хвилин буду як огірочок. Дайте лишень трохи посидіти, а то скупчилися, мов біля небіжчика.

Юрба потроху розсунулася. Отаман обережно підійшов до Пожирачів, що й досі спали.

— Ніколи не бачив їх такими.

— А що, доводилося зустрічатися? — поцікавився Ганс.