Розділ «Частина третя Битва»

— Подивись.

Бурят якусь хвилину розглядав великих, схожих на гієн тварюк у сіро-чорну смугу, зі шпичастими, тонкими, мов швайка, хвостами і непропорційно маленькими, вузькими головами.

— Ці звірі точно не звідси…

Години зо три тварини на добрячій відстані йшли за людьми, не роблячи спроб напасти, але й не відстаючи. Коли Андрій оголошував відпочинок, звірі, немов зачувши його команду, всідалися й завмирали, аби потім знову рушити слідом.

Ігор із Яном спробували якось їх відігнати, та варто було зробити бодай кілька кроків убік тварин, як вони із жалісним скімленням відбігали геть.

— Стерв’ятники, — зробив висновок Кримов. — Для нас вони загрози не становлять.

— Напевне це нам не відомо, — заперечив Андрій, — до того ж вони привертають до нас увагу, — такий почет важко не помітити.

Увечері, перед зупинкою на ночівлю, Андрій із товаришами помітили, що звірюк іще побільшало.

— Їх вже штук зо двадцять.

— Так, спати нам сьогодні не доведеться, — зауважив отець Сергій.

— Треба ще безпечне місце для табору знайти.

— Це несуттєво, як його підбирати, коли нам не відомо, на що здатні ці тварини. А спати все одно треба, інакше вранці ми замість того, аби йти, будемо повзти. Розіб’ємося на три зміни, одночасно відпочиватимуть двоє. Вас, отче, в цей графік не включено, навіть і не сперечайтеся.

У сутінках, що насувалися, звірі півколом оточили табір, але ближче не підійшли. Сам Андрій аж до ранку не склепив очей, постійно тримаючи напоготові зарядженого арбалета та меча. Цілу ніч із темряви долинало тонке, наче свист, верещання. Мандрівники, ті хто був на варті або не спромігся заснути, витріщалися у ніч і майже не розмовляли між собою.

Лише коли на сході замайорів світанок, напруга трохи спала, стало зрозуміло, що нападу не буде. Вмивалися із фляг, а снідали тим, що залишилося відучора. Нікола далеко в кущі закинув протухлу рибину.

— Не склалося.

Гуго, примружившись, глянув на звірів:

— Так і не пішли, зарази. Цікаво, і що їм від нас треба?

— Хтозна…

Андрій замовк на півслові й вкляк, прислухаючись до власних відчуттів. Чи здалося, а чи насправді його свідомості щось торкнулося? Він напружився. Ні, дотику липких пальців у мозку не було, Андрій був певен, що не помилився. От тільки звідки відчуття, що десь — чи за обрієм, чи під землею — хтось чорний ледь чутно шепоче… Не було чути того моторошного шепоту, та Андрій знав, що він є… Знав, про що той шепіт…

Він струснув головою. Мара щезла. Андрій ковтнув із баклаги теплої води й узявся за ранець.